Мені двадцять років. Я жив з рідними в Маріуполі. Про початок війни я дізнався від друга. Коли розмовляв з ним по телефону, чув звуки обстрілів у його районі. Після нашої розмови я переглянув новини і спустився в підвал. 

Через кілька днів від початку війни я пішов на заправку, щоб купити пального. Коли прийшов, заправка не працювала. Люди самі набирали пальне. Мені вдалося набрати пів каністри. Частину я віддав сусідам для гасових ламп, ще трішки – іншому сусіду, котрий волонтерив. Згодом він дав мені баклажку бензину. Усі допомагали одне одному. Після обстрілів виходили разом розчищати завали. 

Коли переїхали на вулицю Курчатова до бабусі й дідуся, ходили по воду до криниці. Біля неї була велика черга. Ми стояли в ній під обстрілами.

Зранку 16 березня до нас приїхали родичі й сказали, що є змога виїхати з Маріуполя. Ми з мамою, меншим братом і бабусею за п’ять хвилин зібрали речі й поїхали. Було дуже огидно проїжджати російські блокпости. Окупанти обшукували нас, а потім бажали щасливої дороги й казали, щоб берегли рідних людей. Це було дуже цинічно.

Дідусь залишився наглядати за будинком. Через тиждень після нашого від’їзду була зачистка вулиці Курчатова – мій дідусь згорів живцем.

Найважчим було те, що дідусь не зміг поїхати, що батька не було поруч, бо він військовий. Я не зміг забрати собаку. Зараз він живе з іншими людьми, але я все одно відчуваю провину за те, що залишив його.

Ми проїхали 21 російський блокпост. Переночували у Токмаку. Дуже вдячні жінці, яка прийняла нас у себе. Мої рідні зараз мешкають у Полтавській області, на батьківщині мого батька. Я живу в Києві. Навчаюся на четвертому курсі університету.

Я дуже хочу, щоб війна закінчилася скоріше, однак, мені здається, що вона затягнеться надовго. Мені здається, що навіть після деокупації росіяни зазіхатимуть на нашу країну. Їх уже не виправити. 

Я маю друзів з росії. Знаю їх вже багато років. Вони розуміють, що відбувається, і співчувають мені. А ще в мене є колишній друг, українець. Він жив у Маріуполі. Поїхав навчатися в росію. Ми деякий час підтримували стосунки. Коли почалася війна і я розповів йому про обстріли, він не повірив, що це справа рук російської армії. Доводив, що росія – дуже хороша країна, яка не може обстрілювати мирне населення. Його батька вбило ракетою. Матір і менший брат залишилися каліками. Їх вивезли в ДНР, підлікували й відвезли в росію. Навіть після цього його позиція не змінилася. Під час нашої останньої розмови він сказав, що українці самі себе обстрілюють. Після цього я більше не спілкуюся з ним.

Цього літа я отримаю ступінь бакалавра, а ще закінчу військову кафедру та здобуду військове звання. Далі шукатиму роботу й  навчатимуся в магістратурі. Такі в мене плани, а як вийде, побачимо.