Мені 37 років. Ми з сім’єю жили в Білопіллі. Коли після обстрілу вилетіли вікна і стіни потріскалися, ми вирішили виїхати до Лебедина.

Я навіть тоді і не зрозуміла нічого: ми спали, почало щось гриміти, а потім почали всі телефонувати і говорити, що почалася війна. 

Важко було покинути домівку. Це дуже важко: все залишити і просто виїхати в нікуди.

Ми виїхали на своєму автомобілі. В принципі, дорога була нормальна. Просто проблеми були з бензином, а так - виїхали без проблем. 

У нас не було гуманітарної катастрофи. Звісно, не було світла й газу. Вода була своя, їжі також були якісь запаси. Важко було, але терпимо. Аби тільки не стріляли! Дитина дуже злякалася. Хоч і 11 років, але було дуже страшно.

Я зараз не працюю - роботи немає. Познайомилася я з дівчатами - ми волонтеримо: плетемо сітки для ЗСУ, робимо окопні свічки.

Хотілося б, щоб скоріше війна закінчилася. Я тільки про мир мрію.