Тахтай Зоя, 14 років, учениця 9-А класу Енергодарського навчально-виховного комплексу № 1, м. Енергодар, Запорізька обл.

Конкурс есе "Один день"

Війна – це біль та страждання. Моторошно: по тілу пробігають мурашки, а в уяві з'являються страшні кадри кровопролиття. З цим терміном абсолютно ніхто не бажає зустрітись, проте Україні знову прийшлося.

«Сьогодні почалась – війна»… Коли я почула ці слова від батьків, то після них стиснуло ребра.

Однак, я навіть не могла уявити, що у далекому 2014 році такими словами розпочнеться моє усвідомлення початку озброєного конфлікту в Україні з Росією.

Мені було повних 7 років. Тоді, як розпочались бойові дії я була малою, а точніше закінчувала 1 клас. Мабуть, проблема ще була в тому, що я не знала про війну майже нічого. По словам дорослих, війна – це жах. Це завжди страх, а всі діти знають, що страху треба боятись. Тому чи важко я сприйняла цю новину? Однозначно – так. Як сьогодні, пам'ятаю той день. Чим більше я думала про початок війни, тим дужче лилися сльози по моїм щокам та колінам.

Я не знаю звідки у семирічної дівчини стільки жалю, але то правда. Як і всі інші, моя родина була налякана. У разі нападу на наше місто, я точно не була готова залишити його та моїх друзів.

Нам, неймовірно, пощастило жити подалі від бойових дій, тому війна не торкнулася нас. Може поки що? Моментально в мене прокинулись ненависть та образа до дорослих.

Кожен день я задавалася питанням: «Господи, чого ще людям треба? Адже для всіх однаково світить сонце, всі ми вільно дихаємо одним повітрям.

Та чому ми не можемо мирно жити на одній землі?» Але відповіді я так і не отримала ні тоді, ні зараз і, напевно, вже ніколи не отримаю.

До квітня 2014 війна була для мене лише словом, я не мала повного уявлення, що це таке. Мені знадобилося кілька днів або навіть і тижнів для того щоб усвідомити, що коїться на Донбасі. Я ніколи не бачила на власні очі війни, але я добре знаю, що вона є і її наслідки неминучі.

По новинах все дедалі більше стали демонструвати страшні кадри з передової. Всі дорослі тільки й говорили про схід України. Маленька я бачила, що щось не так, Україна змінилась.

Страшно розуміти, що так, як було раніше, вже не буде ніколи. Доля України розбита. Скорбота впивалась в український народ, ніби та гостра голка. Найжахливіше, що могла спричинити війна – смерть безвинних людей. Ще вчора ти був живий, ти проводив час з сім’єю та друзями, в тебе були плани на майбутнє і повна свобода дій. Проте ось… почалась війна. І не важливо, чи служив ти народові, чи просто опинився не в тому місті, не в той час. Твоє життя на цьому скінчилося.

Де ж цей мир, якого так довго чекають всі українці? Сподіваюсь, що не так далеко, як це здається.

Без сумніву, у кожного буде своє тлумачення слова «мир». На мою думку, його неможливо описати словами, але я спробую. Мир – це безпека себе та своїх рідних. Мир – це можливість спокійно жити: любити, розвиватися, чути веселий та безтурботній сміх людей. Це ті моменти, коли прокидаєшся і перше, що приходить на думку – яка погода надворі? А не той момент, скільки ж чоловіків знову віддали своє життя заради свободи України.

Я хочу миру! Припиніть це!