Фадеєва Злата, 17 років, учениця 11-б КЗО «СЗШ № 112» ДМР, м. Дніпро

Вчителька, що надихнула на написання есе - Доненко Наталія Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Найжахливіше, що можуть робити люди — воювати. Тисячі невинних людей гинуть! Знищується все, що дала нам природа, що вибудовували для нас наші батьки.

Я досі, мабуть, до кінця й не усвідомила, що відбувається. Для мене усі ці події — страшний сон, який чомусь ніяк не закінчується.

Я досі сподіваюся, що скоро прокинуся у той самий четвер, який так і не настав, зустрінуся з найкращою подругою, напишу контрольну роботу з алгебри, через яку так хвилювалася… Цього вже ніколи не буде.

Не можу і не хочу вірити в те, що у двадцять першому столітті конфлікти вирішуються таким чином. Це безглуздя!

Ніколи не забуду своїх відчуттів у перший день війни. Вибухів, які лунали о четвертій годині ранку, з моєї родини не почув ніхто. Ми мирно спали, доки не почули свої будильники. Мами вже не було вдома, ми з татом ще збиралися до школи й на роботу, нічого не знаючи. Ось тільки новий вибух, який став для нас першим, змусив умить забути про всі справи. Перші кілька хвилин не було нічого, крім паніки та хвилювань. Ми почали читати новини, обдзвонювати родичів. Тоді вже повернулась і мама. Вони з батьком почали вирішувати, що робити, хутко збирати речі, а я й досі дивилася на все це у піжамі та боялася уявити, що буде у наступну хвилину. Все було у тумані, у реалістичному сні. Не хотілося залишати свій дім, своїх друзів. Тут усе моє життя, будувати його з нуля буде дуже складно, я не впораюся з цим! Батьки вважають так само. Було прийняте рішення: бути напоготові, але залишатися вдома. Коли все трохи заспокоїлося, батько поїхав за бензином, а мати спробувала відволікти мене малюванням, щоб я хоч трохи прийшла до тями. Але частинка того стану залишається зі мною й досі.

Я точно знаю, що для багатьох цей день був набагато складнішим, страшнішим. Навіть хочу забрати їхній страх собі, відчуваю провину за те, що такі порівняно легкі події так мене вразили. Дуже співчуваю всім, кого ці події торкнулися хоч трішки. Бо там, де є війна, легко не буде нікому.

З того дня змін багато. У країні, у місті, навіть у моїй родині. Ми з батьками стали набагато ближчими. Раніше не завжди розуміли один одного, сварилися, дуже мало часу проводили разом через роботу, навчання, власні захоплення. Зараз намагаємося годину, але виділяти на сім'ю. Іноді усі разом дивимося фільми, іноді просто спілкуємося та ділимося враженнями за день.

Коли нам страшно - не віддаляємося один від одного, навпаки, збираємося разом. Навіть спати лягали в одній кімнаті, якщо ввечері лунали вибухи. Саме згуртованості нам всім бракувало до війни.

А тепер ми вчимося на помилках, стаємо незламними. Як наша родина, так і вся Україна. Більше не вийде застати нас зненацька!

Сьогодні мир для мене означає спокій та щастя всіх українців. Але коли нам погрожує ворожа країна, про спокій і мови не йде! Я не хочу, щоб усе це продовжувалося. Мрію лише про тихе життя з моїми рідними у нашому домі. Тільки це я зараз можу назвати миром.

І коли це здійсниться, а я впевнена, що здійсниться, бо справедливість перемагає завжди, я назавжди перестану боятися змін та виправлю всі свої помилки, яких не помічала раніше. Буду рухатися лише вперед та відпущу своє минуле, тільки винесу з нього для себе урок.

Напевно, почувши новину про нашу перемогу, я буду багато плакати, сміятись, обіймати близьких та співати разом з ними українські пісні. Впевнена, що такого щастя, як відчую тоді, я не відчувала ще ніколи! Це буде гордість за нашу країну, за наших героїв, та навіть за себе, бо я обов'язково все витримаю і зроблю усе можливе, щоб мир прийшов до кожного українця!