Коли почалася війна, коли конкретно до нас почали заходити російські військовослужбовці та руйнувати нам будинки, я відправив дружину з дітьми за кордон. Посидів вдома тижні два-три і теж поїхав. Не було сенсу залишатися. Людей, які залишилися, мабуть, все влаштовує, а мене – ні.

Перший день війни я пам’ятаю, звичайно. Ми їздили на роботу в Миколаїв, працювали на будівництві. Зранку поїхали, а в обід повернулися – і тут понеслась... Коли прийшла ніч, я вже розумів, що коїться щось недобре. В самій Снігурівці в перші дні не було нічого такого – це вже пізніше почалися вибухи, почали будинки палати.

Одного разу о шостій ранку вибухнув військкомат. Шокувало те, що почало взагалі все вибухати. Чесно, я був переляканий, тому що я раніше не стикався з таким.

Наш будинок частково цілий, хата ще ціла, а прибудова вже поламана.

Одразу, коли почалася війна - десь за тиждень - не стало води та світла. Були вдома якісь крупи, а потом і вони закінчилися. До того ж, зайшли руські, почався рух по селу. Вони ходили по будинкам, і я зрозумів, що це може погано закінчитися, тож я виїхав. В мене машини немає - я сів на велосипед і виїхав, добрався до першого населеного пункту, де були наші війська, і стало вже простіше. Зараз я в Новому Бузі, якось з горем пополам добрався. Батьки, сестра та брат також виїхали. 

Нічого хорошого війна не принесла: ми з жінкою посварилися, не розмовляємо, вона з дитиною не дає бачитися. З роботою тут дуже погано, я зараз безробітний. І ще не можу змиритися з тим, що в мене не стало нічого.