«Не час ще нам вмирати було»

У вихідні завжди діти збиралися з батьками, павільйон був, розбило його, зараз вже нічого не залишилося. Було весело завжди, музика і танцмайданчик працював. Жили люди нормально.

Під час війни все запустіло. Народу мало залишилося, люди пороз’їжджалися, роботи немає, опалювати нічим. Важко згадувати, все на нервах. Після руйнування так взагалі... Перший рік дуже важко було. Води не було, газу не було, світла не було.

Ось будинок, фронтон був розбитий. Це в 2017 році, до цього нормально було. Крайня хата, дах хвилею знесло. Снаряд вибухнув у парку. У нас теж в минулому році вікна спереду всі полетіли. У парку воронка була три метри завглибшки, шість у діаметрі. І хвилею все нам тут зруйнувало. Чотири будинки постраждали.

Якщо сильні вибухи, постріли – прокидаємося. А якщо так злегка, то спимо. У підвалах дві зими ночували.

Скільки нервів! Як починають стріляти – чекаєш, думаєш: а раптом знову, а раптом десь близько будуть рватися. І куди бігти, і куди ховатися, незрозуміло. Переживаємо.

Дуже на нерви діє, на нервову систему. У чоловіка стала голова боліти, свідомість став втрачати ні з того ні з сього. Видно, все на нервовому ґрунті. Таке пережити – тим паче що він це ж все бачив. Цей вибух, як тут все летіло.

Не знаю, що нам допомогло. Сиділи саме навпроти цього вікна, куди все летіло – вікна в щіпки і шпали розтрощило. Осколки всі сюди летіли. Скільки осколків ми винесли в смітті! Жах один. А що нас врятувало? Бог врятував, напевно. Така наша доля. Не час ще нам вмирати було.

Бувають перебої зі світлом. Зараз рідше, раніше дуже часто. Загалом – взимку. Або коли стрілянина починається, і десь пошкодять лінію. Поки зроблять – два-три дні проходить. Вода у нас технічна – руки помити, ноги, випрати. А на питво, на їжу, на чай купуємо воду.

Газу не стало ще в 2014 році. У липні у нас тут почалася війна, а в серпні вже ні води, ні газу, ні світла не було. І рік ми так сиділи. Світло було з перебоями слабеньке. Води не було, а газу до сих пір немає в місті. Так і живемо.

Найважче це що? По-перше, все на нервах. Чекаєш, як воно що буде далі. Зайвого нічого не купиш, бо треба щось відкласти, бо зима йде, на вугілля треба і на ліки. Вугілля мало, топимо тільки ввечері, трохи протоплюємо, щоб посидіти ввечері в теплі. Вугілля дуже дороге, а на нашу пенсію не накупишся.

Дітей не побачиш, онуків. Це ж запрошувати їх треба сюди – вони не поїдуть, бо небезпечно. Ну нічого, головне, щоб вже війна закінчилася, а те все переживемо.