У мене день народження 25 лютого. Минулого року довелося зустрічати свої 57 років уже у воєнний час. Не хотілося вірити у те, що рашисти прийдуть на нашу землю.

24 лютого я прокинулась зранку, ввімкнула телевізор, почула про повномасштабне вторгнення. Потім мені зателефонувала подруга з Миколаєва і сказала, що у них уже ворожі літаки літають і бомблять. Я не могла у це повірити, і ніхто не міг, але це все виявилося реальністю.

Найбільше переймаюсь за своїх дітей і за свою маму. У нас ще більш-менш спокійно, слава Богу, але Нікополь дуже страждає - постійно під обстрілами.

Ті кляті орки з того боку, з Енергодара, постійно луплять. Не проходить і дня, і ночі, щоб вони не стріляли. А як затишшя, то люди хвилюються: до чого знову готуватися.

Таке красиве місто було, а його руйнують! Люди залишаються без домівок. Маму забрала з Нікополя, вона вже старенька. Не хотілося покидати домівку, але біда змусила.

Шокувало, що з окупованого боку кажуть, що Нікополю нічого не буде. Півроку орки не чіпали місто, а потім почали обстрілювати без кінця. Що ми їм такого зробили, українці? Все життя з ними ділилися, вирощували все - це праця велика. І ті люди, які перебувають в окупації, постійно трудяться на грядках. Слів немає передати, які рашисти нелюди.

Дякуючи Фонду Ріната Ахметова і всім добрим людям, ми не відчували нестачі ні в чому. Люди допомагають одне одному. І хліб привозять, і допомогу видають. Ми, навпаки, намагаємося зайве не брати. Віддаємо іншим людям, або кажемо, щоб відправляли нашим захисникам.

П'ємо заспокійливі. Як тільки сирена, тривога, одразу хвилюємося. Куди може влучити невідомо. Хочеться, щоб наші хлопці швидше вигнали ворогів з нашої землі.

Було б добре дочекатися онуків, щоб виросли вони у нас на очах, щоб у них було щасливе і мирне майбутнє. Хочеться у мирі і спокої провести старість. Мрію, щоб ми жили у мирній Україні.