Мені 37 років. У мене є чоловік і двоє дітей. Ми мешкали на околиці Маріуполя. Чоловік їздив на роботу в Київ. Ми почули перші вибухи ще 19 лютого. Чоловік якраз приїхав на вихідні і забрав мене з дітьми. Ми думали, що через тиждень або два повернемося, але сталося так, що більше жодного разу не були вдома. 

Ми виїхали в селище Коцюбинське Київської області. Уже на другий тиждень війни сиділи в підвалі, тому що велися бої в розташованих неподалік Ірпені, Гостомелі й Бучі. Через тиждень евакуювалися в Чернівці. Ми встигли виїхати до підриву мосту. Евакуаційний потяг був переповнений. Я сиділа з двома дітьми на руках. Не могла навіть сходити до вбиральні. 

Мене шокує кожен вибух і кожна смерть. Я боюся за батьків і родичів, які залишилися в Маріуполі. Мені тяжко від того, що не можу побачитися з ними.

Війна – це важкий психологічний удар. Важко змиритися з тим, що майже всі контакти в моєму телефоні недієві, бо належать людям, які знаходяться в окупації. 

Мене приємно вразили українці, які допомагали всюди. Коли ми виїхали, то не боялися, що можемо залишитися на вулиці, бо знали, що є люди, які нагодують і прихистять. Ми отримували гуманітарну допомогу від організації ЯМаріуполь. Переживали за батьків, у яких не було нічого. Було важко передати їм хоча б щось. 

Зараз ми живемо в Києві. Чоловік працює. Нічого не плануємо. Намагаємося радіти кожному дню й тому, що маємо. 

Хочеться якнайшвидшої перемоги. Хочу побачитися з батьками, радіти життю, працювати у вільній Україні й ростити дітей під мирним небом.