Катерина Олександрівна вивезла з окупованого села онкохворого чоловіка і доньку. Батьки залишились вдома. На їх щастя, окупанти пішли з села, лишивши тільки старосту

Ми з Мелітопольського району, село Гоголівка. У нас було нормальне життя.

24 лютого нам почали телефонувати родичі з усіх куточків України і розповідати, що їх обстрілюють. 

Було дуже важко звикнути до цього факту – що  нас війна, і змиритися, що треба починати життя по-іншому. 

Ми прийняли рішення виїхати на Запоріжжя. По-перше, у мене чоловік онкохворий, і ми виїхали на лікування. Не можна було гаяти час, бо все було в окупації.

Ми виїжджали на власному транспорті. Формувалися колони, потрібно було гроші заплатити на блокпостах - ми боялись, щоб не попасти під обстріли. Але на свій страх і ризик виїхали. 

У нас в Запоріжжі родичі. Нам знайшли житло, дитина поступила в коледж на бюджет. Чоловік лікується, а я знайшла роботу - працюю в салоні-перукарні. 

В селі залишилися батьки, вони приглядають за нашим домом. Туди заїхали рашисти, але в наш будинок не заселялися. Зараз там росіян, наче, немає, але село в окупації. Є староста. Магазини працюють, пошту перейменували в Пошту Таврії, пенсії вже виплачують російські, і машини на номерах вже потрібно міняти на російські.

Не знаю, я вже не вірю ні в що, просто чекаю і вірю, що це все якнайшвидше закінчиться і ми повернемося додому.