Дорошко Анастасія, 9-б клас, Біляївський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Гіжиця Діна Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Пригадую, нас розбудив якийсь гуркіт за вікном, страшний, неочікуваний, зловіщий... Мама мене хутчіш заходилася будити, я мовчки вдягалася й думала: що це? Сон чи насправді? Ні, щось не схоже на сон, хотілося вірити: усе скоро закінчиться. Але з кожним днем ставало все страшніше і небезпечніше.

Час ішов, навчання набуло дистанційної форми й без віри на повернення до очної, адже бойові дії не припинялися. Щодня вибухи, новини про захоплені території, здавалося, ще трохи - й до нас дійдуть... Але шкільні уроки продовжувалися, хоч і в zoom, мама ходила на роботу, друзі телефонували, зустрічалися на вулиці... Отак поступово все ставало на свої місця. Тільки ж постійне очікування перемоги... здавалося, ще трохи — і все скінчиться... треба тільки набратися терпіння, не панікувати...

Аж ось хтось закликав допомогти мешканцям Херсонщини, біженцям, воїнам... Люди зрозуміли, що чекати манни небесної не слід. Треба самим щось робити, вносити свій посильний вклад для перемоги. І тоді

я й мама шукали теплі речі, пекли смаколики, знаходили сало, крупи, консерви — усе, щоб теж зігріти й нагодувати наших захисників.

Літо прийшло на зміну весні. Я з друзями вже потроху й почали звикати до такого хаотичного життя, сміялася й плакала, слухала пісні й читала книжки, веселилась і раділа життю, наче нічого й не сталося в лютому. Маю сильний і впертий характер — тож

вирішила не здаватися, жити всупереч усьому. Ніхто не відбере в мене моїх шкільних років, років моєї юності!

І хоч нині продовжують блукати небом шахеди, лунають тривоги, летять ракети, я живу і буду жити у своєму містечку, буду чекати перемогу й робитиму все, що від мене залежить, аби нарешті почути слово “МИР”.

Хочу сказати, що кожен приліт чи вибух наче загартовує, робить сильнішою, впертішою.

Отак минає вже кілька років війни. Чи звикла я? Ні, ніхто не може звикнути до тривоги, до здригання стін квартири під час прильотів, до новин про смерть... Хоча роблю вигляд, що все добре, ні, я не злякалася, інших заспокоюю, але в душі все одно страшно... Хочу, щоб мама жила, щоб у друзів було все добре, хочу, щоб здійснилася й моя мрія.

Час усе йде, і ми, всупереч ворогам, повернулися в рідні стіни школи, за якими дуже сумували, відзначаємо дні народження, готуємося до іспитів, до завтрашнього дня.

Я щиро вірю в нашу перемогу й мир, вірю, що люди зміняться, почнуть шанувати один одного, цінувати спокій у родині, в Україні. Боже, збережи нашу країну!