Чулкова Діана

10 клас, Барвінківський ліцей №1 Ізюмського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання: Солодовник Галина Іванівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Війна, війна! І знов криваві віки.

І грім гармат, і шаблі дзвін.

Могили, сироти, каліки.

І сум покинутих руїн.

Олександр Олесь

Чи могли б ми собі уявити, що у XXI-столітті країна, яку ми вважали сусідами, здатна на такі воєнні звірства по відношенню до моєї Батьківщини? Почуття зневаги та презирства починає переповнювати кожного, коли спостерігаєш з якою жорстокістю знищуються міста і села, з яким цинізмом агресором висвітлюється інформація про жертви.

Як починалася моя історія? За день до повномасштабного вторгнення росії ми навіть збиралися поїхати класом на екскурсію в інше місто. Лишилося тільки запитати дозволу у батьків. Більшість не дали згоди. Ми не розуміли тоді чому. Уже наступного дня, коли в тому місті почалися обстріли ворожою авіацією, балістичною зброєю, прозріли всі… Тоді все стало на свої місця. Про війну я дізналася від мами. Після схвильованої розмови по телефону з братом вона розповіла мені про те, що на територію України вторглася окупаційна російська армія. Що після цього я відчула? Важко сказати, емоції були змішані. Спочатку ти нічого не розумієш: «Чому? За що?». Безліч інформації чула з новин по телевізору про стан в країні, який змінювався що години.

Перша повітряна тривога та перебування в підвалі сприймались незвично, моторошно, з морозом по шкірі.

Мимоволі згадувалися слова Ліни Костенко: «Колись була Мадонна Перехресть. Тепер у нас Мадонна Бомбосховищ».

Схвильовані розмови рідних, надія на те, що все це незабаром скінчиться, не йшло з думки. Через деякий час, поспілкувавшись з братом, який стояв на захисті міста Харкова, мене почала охоплювати лють, нестримна, пекуча. Раніше навіть і не думала, що можу це відчувати до інших людей. ЛЮДЕЙ! У мене війна забрала почуття безпеки, спокою, безтурботності. Зараз я не тільки знаю, а й відчуваю чому прабабуся завжди говорила: «Хай тільки не війна!». Ставало все напруженіше, і питання щодо евакуації нашої родини частіше обговорювалося. На початку квітня, за наполегливою порадою брата, ми сіли на потяг до Тернопільської області.

Ту картину, що я побачила в вагоні, привела мене в шоковий стан. Вагон був повністю забитий людьми та тваринами так, що всі сиділи на підлозі у вузькому коридорі.

З кожною зупинкою нас ставало все більше і більше. Це були не звичайні мандрівники, які їхали кожен у своїх справах, а люди згуртовані однією метою: покинути домівку, щоб зберегти життя своє та родини.

Опинившись у більш безпечному місті, свідомість почала розділятись на дві реальності. Ось ти добу тому бачив ракети, чув постріли та вибухи, а зараз спокійні люди прогулюються містом, займаються звичними справами, роблять покупки в ПОВНИХ ПРОДУКТАМИ магазинах. Наче й повинен заспокоїтись, але відчуття тривоги не покидає тебе.

Я побачила незламних людей, об’єднаних волонтерським рухом «Джура», які майже кожного дня відправляють воїнам допомогу від мешканців. Зустріла жінок, які плели захисні сітки нашим воїнам. Талановитих дітей та молодь, які збирали донати на ЗСУ. У мене виникло почуття гордості, а також бажання допомогти.

Ще Езоп говорив: «Жоден вчинок доброти, яким би невеликим він не був, ніколи не витрачається даремно». Через деякий час я вже адаптувалася та прийшла в себе, більше немає тієї паніки яку відчувала при звуках повітряної тривоги. Хоча ментальні проблеми нікуди не поділись: постійне хвилювання за брата, яке не покидає ні на мить, наростаючий сум за рідною домівкою, друзями.

Новина про те, що звільнили місто Ізюм, окрилила. Нарешті додому! Коли вперше я побачила на що перетворили «орки» наш район, почуття люті та презирства знову охопило мене. Розумію, що все можливо відбудувати, відновити, зробити навіть краще, але життя людей не воскресити. Зламані долі не повернути! Я переконана в тому, що перемога буде за нами! Іван Багряний стверджував: «Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами». Наші герої повернуться додому! Ми відбудуємо нашу Україну!