Родині з п’ятьма дітьми дуже складно було зважитись на евакуацію і важко жити не вдома 

Я з міста Гуляйполя Запорізької області. Поки не прийшов «русский мир», жили там. А потім уночі з п’ятьма дітьми виїхали в Запоріжжя. Спочатку мешкали в гуртожитку, а потім переїхали на квартиру. Дякую людям, які допомогли її знайти.

5 березня ми з дітьми лягли спати, і о 12 ночі були до нас прильоти. Я це добре запам’ятала. До нас у двір прилетіло, а у мене була новонароджена дитина. Не стало ні води, ні світла, тому вирішили виїхати. Ми були налякані.  

Війна шокувала, переляк дітей, те, що я покинула свою домівку. Це тяжко – взяти тільки те, що вміщується в руки, і поїхати в нікуди. 

Коли ми переїхали на квартиру, мені трапилися звичайні люди, Майя та її чоловік. Я їм дуже вдячна, і навіть писала про це в Інтернеті. Вони нам дуже допомагали. Ця родина стала нам як рідня. Я ніколи не думала, що є такі люди. Тоді вони нам допомогли речами та одягом, і зараз телефонують нам, турбуються. На таких людях світ тримається. Я їм дуже вдячна! Мені за всі мої роки ніколи так не допомагали. Це вдячність залишилася і в серцях дітей. 

Евакуюватися було складно. Я і хотіла, і не хотіла, бо не знала, що нас очікує, боялася за дітей. Це ж дорога, а росіяни стріляють по мирних людях. Ми їхали ввечері. Евакуювалися завдяки нашому меру, нас організовано вивезли автобусом. Це Ярмак Сергій Олександрович. Я йому дуже вдячна.

У нас є собачка, забрали її з собою. Нам її подарували. Вона теж - наче моя дитина. Ми не могли її там залишити. Це була б зрада.  

Дуже хочеться нашої перемоги. Потрібно мати сили, щоб усе це витерпіти. Ми в чужому місті, хочемо додому. Діти пішли в школу. Нам дуже тяжко, бо в нас два телефони і три школярі, а ще й книги треба купити. 

Слава Богу, є можливість спілкуватися  рідними. Але я тата не можу забрати, тому що він не хоче покидати свою домівку. Хоча вже й обстріл був будинку, там двері пошкоджені…

Війна змінила все. Тепер ми почали більше цінувати життя та хвилини, проведені з рідними.