Я з Маріуполя, але мені пощастило, що на момент початку війни мене не було у місті, отже, мені не довелося пережити весь той жах. Мої родичі і батьки поки там залишилися. Друзі здебільшого виїхали, деякі і досі там.

Початок війни застав мене у Києві. Ми у Маріуполі жили тільки у теплу пору року. Коли це все відбулося, я у Маріуполь не поверталась. Натомість довелося тікати з Києва.

Шокувала сама війна. Особливо, як відбувалося захоплення Маріуполя. Масштаб війни, те, як росіяни поводили себе з мирними мешканцями. Батьки залишилися у місті, я від них знаю багато деталей. Мені просто пощастило, що мене там не було. Не уявляю, як мої батьки змогли це пережити і вижити. Мало того, що були без світла і газу, але їм на голову падало все, що тільки можна.

Навіть тепер, коли у нас вимикають світло, я згадую про Маріуполь. А там люди навіть і не уявляли що відбувається за межами міста.

Вони не знали чи йде ще де-небудь війна по Україні, що відбувається в інших містах. Люди дофантазували, що той жах, який творився у Маріуполі, відбувався і по всій Україні. Мама не знала де я, що зі мною, жива чи ні. Ось це найстрашніше.

Ніхто не готувався до такої війни. Батьки живуть не у приватному будинку, а у звичайній багатоповерхівці, тому глобальних запасів у погребі в них не було. Всього було зовсім трохи. Води не було. Люди під обстрілами ходили до криниць по п’ять-шість кілометрів, щоб набрати п'ятилітрові пляшки води, щоб хоч якийсь чай чи юшку зварити. Готували вони все це надворі, на багатті. Помитися було нереально. Коли випадав сніг, збирали його, розтоплювали. Здебільшого люди майже не виходили з підвалів. Використовували затишшя, щоб хоч ненадовго піднятися у квартири, подивитися на те, що там відбувається.

Моя подруга змогла виїхати. Її будинок згорів. Їхали на свій страх і ризик у бік Запоріжжя на мікроавтобусі, у якому навіть не було скла.

Було холодно, вони їхали у куртках, в пластмасових окулярах, щоб хоч якось захистити очі від вітру. Їхали повільно, навколо все було заміновано, боялися з'їхати на узбіччя.

Так само виїжджали мої двоюрідні сестри. Їхали об'їзними шляхами. Іншого виходу не було. Або ти залишаєшся у підвалі, або їдеш на свій страх і ризик під обстрілами.

У батьків був папужка. Він замерз у квартирі. Батьки його закутали у ковдри, не хотіли його брати у підвал, бо там було багато людей. Коли повилітали вікна і була у квартирі мінусова температура, то він, бідолашний, у клітці замерз. 

Життя змінились у гірший бік. Як у звичайній багатоповерхівці, є хороші сусіди, а є не дуже. Ніколи не знаєш, що далі може скоїти поганий сусід, у якого не все гаразд із головою. Навіть коли закінчиться війна ми не знаємо, що знову може прийти на думку нашому поганому сусіду. Страшно жити поряд з такими людьми.

Дуже хочу, щоб у мене була можливість повернутися у своє рідне місто. Я дивлюсь на наші звільнені території і вірю у те, що скоро будуть звільнені Маріуполь, Донецьк. Для мене важливо, щоб це було не такою ціною, якою був окупований Маріуполь. Я живу надією на те, що все буде Україна. Що все повернеться, і ми зможемо пересуватися Україною так, як це було раніше.

Війна не закінчиться швидко. Мені здається, що вона перейде у стадію холодної. Але вірю, що скоро ми зможемо більш-менш спокійно себе почувати.

Про своє майбутнє я не замислююсь. Максимум думаю про те, як дожити до літа. На далеке майбутнє я нічого не планую.