«Не влучило сюди. Ще, значить, проживемо трохи до наступного обстрілу»

Ірина Сарбаш:

- 52-й рік пішов нашого спільного життя. Прожили в мирі, у злагоді, у дружбі. Найголовніше – це вміти прощати. Найголовніше – поступатися один одному. Два фактори: вміти прощати і поступатися одному, тільки так.

Познайомилися на танцях у нас, в Андріївці. Він саме відслужив армію – і познайомилися. Я працювала в автопарку, а чоловік пішов працювати водієм. Наступного року ми одружилися.

Що підкорило? Високий, стрункий, симпатичний. Були такі акуратненькі вусики чорненькі, підстрижені, як у артиста Михайла Козакова. Я як його побачила, закохалася. Сказала: «Тільки він і більше ніхто». У 1968 році 5 жовтня ми одружилися.

Іван Сарбаш:

- Діти, онуки у нас, троє онуків уже. Молодші були – їздили відпочивати в Крим на своїй машині. А зараз куди поїдеш?

Ірина Сарбаш:

- Наш селище постраждало в 2015 році 14 серпня. Було близько 17:00. Чулися постріли зброї. І снаряди... Я як побачила це все – швидко в підвал. Ну і чоловік теж. Онучки не було, вона відпочивала в Гурзуфі, в таборі. Так що вона хоч цього не бачила.

Війна – це страшно. Це обстріли, це звуки автоматних черг, це страшно. Нікому не побажаєш такого. Наші батьки бачили війну, ми вже бачимо. І наші діти, і наші онуки. Це ж несправедливо. І коли це скінчиться?

Будинки були розбиті, у людей дахи познімало. Магазин повністю розбомбили на вулиці Леніна. Двері там рознесло. Чотири людини постраждало. Одна жінка в результаті стала інвалідом другої групи.

Це все буде пам’ятатися все життя. Не забудеш ніколи, напевно, таке горе. Будинки страждають, люди. Шкода людей. Мати своє житло, кидати все і їхати, десь поневірятися...

У мене син, житло в Оленівці... Довелося переїхати до Слов’янська. Працює в Києві, у Слов’янську роботи немає. Це хіба нормально? І до нас він рідко приїжджає, чотири рази на рік. А скільки нам залишилося жити? Не зрозуміло. А так хочеться разом побути.

Іван Сарбаш:

- Сил немає вже все це переживати. Не знаєш, що завтра буде. То черги, то автомати, то зенітки стріляють тут поруч... і бахкали ще. Пронесло, не влучило сюди. Ще, значить, проживемо трохи до наступного обстрілу.

Нерви на межі вже. Стало гірше і з продуктами, і з опаленням. Вугілля возили з Шахтарська. Вільно було все до війни. А тепер все припинилося.

Ірина Сарбаш:

- Найстрашніше у війні, що люди голодують. І загальний матеріальний стан важкий. Тільки він нам дає допомогу, більше ніхто. Більше ніхто не дає. Рінат Леонідович Ахметов – уся надія на нього. Він сам житель Донбасу, він своїх не залишає.

Іван Сарбаш:

- Як хто міг, так і виживав. У кого не було запасів, тим було важче. Грошей не було, пенсії не платили нам по три, по чотири місяці. Потім трішки налагодилося. Хоч він один такий. Таких я тут більше не зустрічав і не чув. Тільки він один допомагає.

Ірина Сарбаш: - Усі мріють тільки про мир, тільки щоб був мир, щоб був спокій. Щоб не було війни. Щоб усі люди могли повернутися у свої будинки, у своє житло. І щоб ми могли спілкуватися, як і всі живі люди.