Світлана не поїхала з небезпечної території заради родини

Ми були вдома, нікуди не виїжджали з багатьох причин. Мама погано ходить, не захотіла їхати. Мій цивільний чоловік пішов захищати країну з перших днів. У нас із ним спільна дитинка, їй два рочки. Чоловіка відпускали у вихідні додому. Куди б він повертався, якби я поїхала? А тепер чоловік загинув, і ми сидимо вдома. Його не стало півроку тому – 29 вересня.

Коли почалась війна, мій найстарший син служив строкову службу. Йому залишалося півтора місяці до демобілізації. І о п’ятій ранку він мені написав:

«Мамо, сталося те, чого ми боялися понад усе: почалася війна».

У нас велика родина. Я виховую п'ятьох дітей, шостий - в армії. Сумувати не доводиться, на це навіть часу немає. З їжею та водою проблем немає. Нам допомагають. Є й від Ріната Ахметова гуманітарка, і від ООН. Нас багато хто підтримує. Ліки за потреби купляємо самі. Не завжди є змога поїхати по них, оскільки ми в зоні бойових дій, але  помаленьку викручуємося.

Якось в мій День народження до нас приїхали з військкомату чи з військової адміністрації з пакетами гігієнічних наборів. Вони не знали про моє свято – просто так співпало. Я навіть не очікувала. Це коли вже чоловіка не було. Виходить, привітали мене, - так зворушливо було.

Мабуть, війна скінчиться, коли усіх окупантів виженуть із нашої землі і гнатимуть до самого Сибіру. Серед усіх цих подій мене найбільше шокує те, що вбивають діток - завжди страждають невинні. Я всім серцем бажаю, щоб це пекло на землі скінчилось. А мені ще треба втілити мрію чоловіка: закінчити ремонт і будівництво у дворі та в хаті. Я йому пообіцяла це зробити на початку війни, коли він поїхав.