Анастасія Лукієнко

Заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів імені двічі Героя Радянського Союзу І.Н. Степаненка с. Нехайки Драбівської селищної ради Черкаської області

Учениця 10 класу

Учитель Кузьменко Надія Іванівна

Він буде моїм ангелом-охоронцем

 24 лютого… 10 діб після Дня закоханих. Напередодні ще хтось смакував подаровані солодощі, у когось стояв у вазі букет квітів, хтось обіймав м’яку іграшку… А сьогодні нас розбудив не будильник, а сирени, ракети та вибухи. Люди дуже панікували, не знали, що робити. В селі було трохи легше, але все-таки ми готувалися до всього. Моя родина запаслася їжею, зробила у погребі укриття. 

Перші місяці війни я боялася вийти з дому. Мій тато, як і багато чоловіків нашого села, організували блокпост, де по черзі несли варту. Ми з братом перейшли на дистанційне навчання, було важко. Ще важче від того, що розумієш: це не сон, який розвіється з першим промінням сонця чи з усмішкою мами, а це – війна, про яку знали з уроків та кінофільмів. 

 І так минув рік. 19 квітня мій тато поїхав на військове навчання. Я дуже за нього хвилювалася. Він довго проходив підготовку, ми постійно підтримували з ним зв'язок. Я пишалася, що мій тато – штурмовик, але водночас було якесь тяжке передчуття. Згодом почалися короткі повідомлення з передової: «У мене все гаразд. Як ви?» Щодня ми жили очікуванням на дзвіночок чи повідомлення від тата, постійно моніторили новини у ЗМІ і продовжували молитися…  

Тихий липневий вечір. Ніщо не віщувало біди. Легкий стукіт у двері насторожив. До хати зайшли військові. Стиснулося серце. Що трапилося? Їхні слова, яких боялася більше всього на світі, змінили моє життя назавжди. Тата не стало. Він загинув, захищаючи Батьківщину. Я не могла в це повірити, я переконувала себе в тому, що цього не може бути. 

Пройшов час, нічого не змінилося, я й досі вірю, вірю, що тато живий, додає сил, стане на поріг і скаже: «Ну, привіт! Як ви тут без мене? Я дуже сумував за вами».  І в цю хвилину, як струмом, б’є розуміння, розриває серце: більше цього не буде, не здійсняться задуми, які ми разом планували, не закружляю у вальсі з татом на випускному. 

Тата немає, але я хочу продовжити його справу, твердо вирішила: буду військовою, служитиму народу України! Я впевнена: він буде пишатися мною з небес і буде моїм ангелом-охоронцем!