Мені 35 років. У мене є чоловік і дитина. Ми жили в Харкові, в мікрорайоні Салтівка. Коли почалася війна, у моєї доньки був бронхіт. Не знаю, що лякало більше: вибухи чи хвороба дитини. Лікувала її без допомоги лікарів. Аптеки були зачинені, тому просила ліки у знайомих. 

У березні разом з братом і його родиною виїхали в Полтаву. Забрали домашніх улюбленців. Дорога була складною через ожеледицю й обстріли. Через пів години після того, як ми проїхали Нову Баварію, на тій ділянці дороги стався вибух – багато людей загинуло. 

У Полтаві винаймали двокімнатну квартиру. Жили в ній увісьмох. Рідні повернулися до Харкова кілька днів тому. Другий день живуть без світла. Воно зникло після ракетної атаки. 

Ми поки що в Полтаві. Хочемо додому, але поки що не ризикуємо повертатися. Я дистанційно працюю вчителькою. Чоловік займається дитиною. Вона пішла у перший клас. 

Донечка – мій антидепресант. Спілкування зі школярами та рідними також підіймає дух і допомагає долати труднощі. 

Плануємо влітку повернутися до Харкова. Сподіваємося, що до цього часу ситуація покращиться. Своє майбутнє бачу в рідному місті зі своїми рідними.