Я зі Снігурівки. Мені й досі не віриться, що таке відбувається. Як гляну на свою хату, на дах, на вікна – не віриться. 20 березня минулого року до мене прилетів снаряд, побило хату. Мені треба тепер усе відбудовувати. А як? За які кошти? Звичайно, дуже тяжко.

Страшно було. Я не виїжджала, була в Снігурівці. Чого я повинна залишати свою хату? Нехай вона в мене й побита, але це моя домівка, моя земля. Мої батьки тут лежать. Їхати треба з грошима. Куди я поїду? Хіба я комусь там потрібна? 

Це росіяни мають забратися з нашої землі, а не ми тікати від них. Хочу, щоб вони відчули те саме, що ми.

У нас не стало води, продуктів. Виживали. Ні світла не було, ні води. Більше восьми місяців були в окупації. А на Великдень знову до нас у Снігурівку були прильоти, «привітали» нас. 

Зараз усе нормально. Ми отримуємо продукти, нам допомагають. Я вважаю, що наш президент – молодець, він нас не кинув, він залишився з народом. 

Я не бачу майбутнього. Мені 55 років, роботи немає, усе зруйноване. Яке може бути майбутнє? До війни я працювала, були польові роботи. А зараз у мене немає нічого. Усе будувалося роками. А тепер - за які кошти я його полагоджу?