Я весь час мешкаю в Галицинівці Мар'їнського району і навіть під час війни нікуди не виїжджала. Живу з чоловіком та дітьми. Найстаршому синові 25 років. У нас під опікою четверо дітей, старшій дитині буде 17 років та троє маленьких по 6, 8 та 10 років.

До війни було набагато краще, ніж зараз. Я працювала у Донецьку, але з початком військових дій роботу втратила.

Прекрасно пам'ятаю день 28 травня 2014 року. Старший син мав здавати ЗНО [Зовнішнє незалежне тестування]. Пункт тестування знаходився за кілька кілометрів від нас. А в Карлівці о п'ятій годині ранку розпочався перший бій. То був дурдом. Я везла дитину під обстрілом на тестування. Цей день ніколи не забуду в житті.

Через нас літали «Гради», на щастя, ми не постраждали. У підвалі не сиділи. Я повна жінка, один раз спробувала туди спуститися і впала, тож до сьогодні не спускаюся.

Нещодавно за двісті метрів від школи впав снаряд

Ми живемо у селі, у нас своя вода, є огород. Коли стріляють, стає дуже страшно, тим більше, що у нас зараз троє маленьких діток.

Буквально вчора був сильний грім. Восьмирічна дитина трясеться і каже:

"Це стріляють?" Або ми йдемо зі школи, а дитина побачила військових і каже: «Мамо, це військові? Вони нас не вбиватимуть?» Я говорю: «Синочка, не будуть». Що я можу сказати дитині?

Востаннє сильний обстріл ми мали 5 серпня 2021 року. Від мене метрів 200 розірвався снаряд. Я тоді мало не отримала розриву серця. Це було дуже жорстоко. Це сталося біля школи, де навчаються діти.

Як багатодітна сім'я ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Тоді ні в мене, ні в чоловіка не було роботи. До війни чоловік перебував на групі [інвалідність], він проходив лікування у Донецьку. Але коли туди стало неможливо їздити, він не захотів їздити до Києва чи Краматорська, тому групу втратив.

Я дуже хочу, щоб війна зникла, і її більше ніколи не було. Щоб завтра сказали: "Все, вільно, всі пішли".