Логвинов Володимир, 11 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти “Луцький ліцей №28 з посиленою фізичною підготовкою  Луцької міської ради”

Вчитель, що надихнув на написання есе - Косинець Світлана Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

– Сину, вставай, почалося...

До цього дня війна була просто репортажем у телевізорі, а тепер вона трусилася від вибуху вікнами нашого будинку. Всі новини були про те, що розпочалося вороже вторгнення, і так важко усвідомити та прийняти,  що це не сон.

Я, тоді ще восьмикласник, дивлюсь у вікно, бачу стовп диму, вперше чую виття сирени і не розумію, що відбувається.  Плачуть мама й сестра. Мурахи тілом.

Я  думав, це кінець, але це виявився лише початок. У той момент я подорослішав. І це не просто гарні слова, я на фізичному рівні відчув, як став іншим, з іншими думками, мріями, почуттями, бажаннями і діями.

Дякую батькам, які готувались до цього. Ми мали великий запас води та їжі.

Тоді, коли усі не вірили, що путін наважиться напасти, мої батьки ґрунтовно готувалися пережити війну. На короткій сімейній нараді було прийняте рішення їхати в село, яке знаходиться 20 км від Луцька. Ми зібрались дуже швидко, але на дорогах вже були затори та кілометрові черги на заправках.

Через величезну кількість машин до села добирались майже 2 години, я всю дорогу дивився у вікно, а там паніка, всі кудись їдуть, сигналять. Здавалося, що я перенісся у фільм про апокаліпсис.

Після прибуття відразу почали облаштовувати укриття – звичайний сирий льох з матрацами і обігрівачем. Було дуже холодно, вкривались бабусиними шубами. Перші дні вторгнення було тяжко. Навіть не знаю, від чого більше: страшних новин, побутових незручностей чи невідомості, а що власне далі.

Нічні тривоги і невизначеність виснажували найбільше. Лякали чутки про вторгнення в область, та й навіть літак на хатою змушував ховатись.

На вулицях абсолютна тишина, ніби нікого не залишилося. Навіть сусідів побачили тільки через тиждень. Так пройшов місяць…

Ми повернулись в місто. Коли вперше після початку війни пішов в магазин, здивувався – прилавки пусті.  Хліб, яйця, вода, крупи... Нічого…

Однак війна змінює людей, ми вчилися жити в нових реаліях. Те літо було не таким, як усі інші, це вже не були колишні безтурботні дитячі канікули.

З’явилося розуміння того,  що, склавши руки, нічого не буде і потрібно діяти. Всі допомагали як могли: волонтерили, приймали біженців, організовували збори коштів, куховарили, пекли гори печива та пиріжків, сушили овочі на сухпайки,  розвантажували і завантажували автівки допомогою військовим, плели сітки.

Я був усюди, де міг хоч якось долучитися до всеукраїнського руху підтримки ЗСУ, щоб наблизити нашу Перемогу.

Тоді, у лютому 22-го року, відвізши нас у село, мій тато повернувся у місто. Він разом з іншими чоловіками робив коктейлі Молотова, допомагав на блокпостах, виконуючи зварювальні роботи, і намагався вступити до лав ЗСУ. Його не брали. Мій тато живе в Україні із 2007 року, розмовляє суржиком, хоч і намагається щосили говорити чистою українською мовою, і є громадянином російської федерації…

Я пишаюся моїм татом. Після кількарічних спроб стати на захист України у складі ЗСУ, тато у лютому цього року таки зумів підписати контракт з Інтернаціональним легіоном і сьогодні нищить ворогів на фронті.

Ці 1000 днів війни багато чого прояснили. Я зрозумів, ким хочу стати. Я вступив до ліцею з посиленою фізичною підготовкою та бажаю пов’язати своє життя з військовою діяльністю. Ці 1000 днів показали, що потрібно цінувати кожну хвилину, проведену з близькими людьми. Ці 1000 днів війни навчили радіти дрібницям, які ми колись навіть не помічали.

Ці 1000 днів засвідчили, що об’єднавшись, ми вистояли і продовжуємо боротись за свої території і за свій народ.

Я намагаюся не оглядатися назад, щоб не відчувати знову того липкого страху і всепоглинаючої невизначеності. Мій низький уклін усім військовим, які в цей момент боронять нашу країну, і дають нам можливість жити відносно спокійним життям.

Хай і з тривогами… Хай і в укритті... Хай і чуючи звуки вибухів чи роботи ППО… Але жити… Жити в Україні…