Я працювала в лікарні. І в дезкамері, і сестрою-господаркою, і в автоклаві, і в реєстратурі, і була заступником головного лікаря з господарства. У 35 років я пішла вчитися в технікум, це треба було для моєї роботи.
Із чоловіком ми прожили 25 років. 3 березня 2019 року – 7 років, як він лежить. У нього бувають тимчасові просвіти, і він тоді каже: «А чому я лежу? Я хочу пройти до ванни». Я кажу: «Ти не зможеш». «А чому я не зможу?» Я йому кажу: «Ти лежиш стільки років». Коли він дізнається, скільки він лежить, починає плакати. Я кажу: «Скажи, що я можу зробити? Я зроблю все, що я можу». Він любить читати. Читає без окулярів. Ну, і слава Богу, думаю, хоч чимось він займається.
Коли обстріли, чоловік тут, я спускаюся в підвал. Там у нас теж є ліжка. Чоловік кричить на першому поверсі, я біжу до нього. Потім назад. Він мені каже: «Будь зі мною». Я кажу: «Ну, не можу я. Я краще так буду бігати. Там теж страшно. Розумієш?» Це стрес, це божевілля... Нічого немає кращого за мир, щоб ми жили нормально.
Бідно зовсім жили. Ми так раділи гуманітарці, що я навіть плакала, чесне слово. Дякую. Велика подяка, що є така людина, яка нам допомагає. По телевізору дивишся – він усім допомагає.
Я не люблю говорити про труднощі. Все одно ми духом не падаємо, усе добре буде.