Мені 38 років. Я живу в місті Лебедин Сумської області. Маю двох дітей. Коли почалася війна, я забрала до себе тата. Він хворий. Ніде було купити ліки для нього. Доводилося замовляти людям, які їздили в інші області. Вони купували й привозили все необхідне. 

Навколо нашого міста всюди були російські війська. Літаки скидали бомби на місто. Я хвилювалася за дітей. Було незрозуміло, як вивезти їх. Так склалося, що ми залишились вдома. І це було найтяжчим.

Ми збирали допомогу нашим військовим: продукти харчування, медикаменти, засоби гігієни. Розподілили з сусідами обов’язки: одні варили кашу, інші пекли пиріжки. А коли ми носили солдатам їжу, то вони питали, чи в нас самих є, що їсти. Вони дбали не тільки про те, щоб захистити нас, а й турбувалися, чи ми не останнє несли їм.

Наші військові – найкращі. Я впевнена, що вони виб’ють окупантів з нашої країни у цьому році.