Мені 64 роки, працювала в дитячому закладі 37 років. Жила на Харківщині, а коли почалася війна, переїхала до дітей у Дніпро.

В перший день ми були вдома, потім прийшли на роботу. Всі були збентежені, налякані, всі були просто розбиті. Ніхто не думав, що це може бути наяву.

Шокували ці повітряні тривоги. Оце все, коли не знаєш, куди дітися. Дуже великий страх за життя дітей, онуків. І до сих пір не можу зрозуміти це все.

Мене син забрав з дому, тому що там було дуже багато обстрілів, та і стан здоров’я в мене такий, не дуже добрий. Домашніх тварин я віддала сестрі й сусідам, усіх пристроїла. Дуже сумую за ними. В мене кіт був - дуже любив мене. Ми як по відеозв’язку говоримо, він мене бачить у камері - і так мені сумно, я аж плачу.

Звісно, дуже важко морально. Стрес пройде тоді, коли буде наша Перемога. Коли нам дадуть більше зброї, я думаю, ми переможемо.

Якщо сказати по правді, поки на майбутнє ніяких планів немає. Тільки б закінчилася війна, щоб діти не лякалися і не плакали. Я бачу, що у нас буде щаслива країна, і найголовніше - буде мирне небо.