Пензар Світлана

викладачка середньої загальноосвітньої школи І - ІІ ступенів с. Мошанець

Чому бути українкою – моя суперсила?

Моя доля, як доля багатьох українців тісно вплетена в канву нашої історії. З діда-прадіда мої предки були вільні та незалежні, жили і працювали в Україні, виховуючи любов до своєї землі, шану до традицій, повагу до роду. Я - українка і горджуся тим, що моя держава вільна та демократична, має багату культуру та історію, відстоювала і відстоює свою незалежність.

Здавалося б, відгриміли війни, цивілізований світ йде шляхом розбудов та реформ, освоює нові технології на благо людства. І ключове слово тут «цивілізований». Проте для Росії, яка вибрала шлях агресії по відношенню до українського народу, такий шлях не прийнятний. Їй, на чолі з Путіним, гуманістичні цінності, свободи, державний суверенітет інших держав поза увагою. Лише свої імперські амбіції на першому місці. Так було впродовж віків. Це відбувається і зараз. То чому ж така важка доля випала українському народу? Чому так багато поневірянь, утисків терпів наш багатостраждальний народ?

Відповідь можна звести до наступного: Україна багата своїми природніми скарбами, мистецькими набутками, славиться працелюбним народом. Це все ресурси, на які зазіхає ворог. А ще ніяк не може змиритися, що Україна - одна з найосвіченіших націй, є географічними центром Європи, а її мова - одна з трьох найкращих у світі. До того ж Україна - найбільший світовий виробник насіння соняшнику, має ідеальні умови для вирощування пшениці і є «житницею Європи», виступає одним з найбільших експортерів меду. 1/4 запасів чорнозему на планеті робить Україну ласим шматком території для тих держав, що і на своїх землях не можуть ладу навести.

І хто б там що не говорив, а

історія українського народу веде свій початок ще від часів трипільської культури, артефакти якої свідчать про те, що люди жили тут вже у п’ятому столітті до нашої ери.

Клімат, культура, природні та рукотворні пам’ятки, цікаві туристичні об’єкти – все це автентичний портрет України. І нам, нащадкам славних предків, є чим гордитися.

Для мене ж найбільшою цінністю є мова. Вона надзвичайно співуча й мелодійна. Жодна мова світу за красою та милозвучністю не зрівняється з солов’їною українською мовою. І я, як її носій, намагаюсь дотримуватись літературних норм, уникаючи суржику чи мовних кальок. Зараз це особливо злободенно, адже все українське суспільство має відмовитись від спілкування мовою агресора і спілкуватись рідною мовою.

Не розумію тих, хто у мовному питанні озвучує «Какая разница?». Різниця є. Моя мова – мова землі, цвіту, мова солов’я та карпатських струмків, мова волі та звитяги. Мова агресора – з присмаком крові, з брудом лайки та запахом смерті.

Тому говорити українською – для мене принципово.

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну люди масово почали виїжджати за кордон. Цілком зрозуміло і допустимо: в пошуках безпеки для себе та своїх дітей. Але ще задовго до війни люди шукали кращі умови, з легкістю міняли країни проживання. Не розумію. На словах патріоти, за кордоном одягають вишивані сорочки і заявляють, як їм болить Україна. Не вірю. То чому ж ви там? Чому не міняєте в Україні те, що вважаєте має бути кращим? Чому? Ніхто не створить країну для вас. Кожен має її творити. Справами, ідеями, проєктами, зміною своєї свідомості.

Війна внесла свої корективи. І ми частково зрозуміли, що не все вимірюється грошима. Є інші речі, які стають маяком на дорозі до виживання. Тому навчались шукати сенс у простих і буденних істинах. І зрозуміли, що сьогодні, як ніколи, важливо просто жити, бачити своїх рідних і друзів, прокидатися у рідній домівці, у своїй країні. А щастя – це не матеріальні статки, а мирне небо над головою, сміх дитини, спокійний сон уночі.

В реаліях сьогодення ми навчилися любити життя навіть в чорно- білих тонах, згадуючи його барви.

Це наші суперсили, це нові якості українців, які розкрилися з початком війни. За короткий проміжок часу ми змогли переглянути свої принципи та ідеали, зрозуміти і визначити сенс та мету людського життя. А ще усвідомити, що ніяка ворожа сила не вирве з нашого серця любові до рідної землі, поваги до рідного слова, традицій, символів.

Тепер в Україні народжуються нові підоснови, і вона міняє свій статус з агропостачальниці на «житницю» сенсів.

Це важливо не лише для нашої країни, а для світу загалом, який змінюється, модернізується. І ці зміни не тільки соціальні, економічні чи політичні. Зміни стосуються усіх сфер життя. А на шляху змін, як на мене, цілком доречними стануть квінтесенції, що народжуються саме в нас. Народжуються чи давно існували? Ще варто обміркувати. Одне знаю достеменно: прагнення до волі, незалежності – це визначальна риса українського народу. І саме це прагнення знаходить своє втілення в словах та діях українців, думках та рішеннях. Воно додає сміливості протистояти злу, самоорганізуватися, співпрацювати, допомагати іншим чи вести за собою. А ще людяність. І прикладів цієї суперсили щодень знаходимо доволі, бо справжні українці, допомагають тим, хто в біді. І не лише під час війни, а й повсякчас, бо без людяності нас уже ніщо не відрізнятиме від агресора.

Кожен день вимагає суперсил. І я знаю, що зможу. Зможу подолати страх, самоорганізуватися, не втратити людяності, за потреби - допомогти іншим та бути рішучою в критичній ситуації. Це в моїх генах. Попри всі труднощі, саме війна дала поштовх багатьом процесам і суперсила кожного українця – діяти на своєму місці, зростаючи і удосконалюючи себе. Вірю, що згодом, після нашої перемоги, весь світ надихатиметься суперсилами українців. А ще шаленим патріотизмом та вірою в наших людей.

«Псевдопророки» налаштовані песимістично в передбаченні майбутнього нашої країни. Я ж переконана: уже в найближчому майбутньому Україна розквітне в світовій архітектурі як центр розвитку культури, освіти і науки. А українців ідентифікуватимуть не лише за позначкою в ІД-картці, а за прагненням волі та інновацій, за сміливістю та людяністю, за спроможністю до самоорганізації, за здатністю співпрацювати та бути корисним іншим. Тому вкотре зауважую: я – українка, і це моя – супер сила.