Мені 21 рік. Коли почалась війна, я ще навчався в університеті в Харкові. Було незрозуміло, що буде далі. Був інформаційний ступор, коли війська агресора почали наближатись до Харкова. Усі навколо знімали гроші з банкоматів. Перестали працювати різні сервіси. Була паніка.

Коли було попадання у Харківську ОВА 1 березня 2022 року, ми з друзями знаходились десь в кілометрі звідти. Під час цього попадання у нас посипалась стеля, і ми усі організовано побігли у сховище. Перші десять днів ми там з бомбосховища майже не вилазили.

Нас всіх з університету організовано вивезли на десятий день електричкою. Зараз я знаходжусь в Донецькій області, працюю в ДСНС. Ніхто не знає, що буде в найближчі пару хвилин. 

Ми можемо виїхати на ліквідацію наслідків обстрілу і потрапити під повторний обстріл, як це було у Покровську в серпні цього року, коли потрапили у готель «Дружба»: під час ліквідації наслідків почався повторний обстріл. Було багато травмованих, на жаль, і загиблих. Через це зараз дуже небезпечно допомагати людям, але ми стараємось. 

Дякувати Богу, моє місто знаходиться далеко від фронту. Сподіваюсь, так буде і надалі. Поки що у нас плюс-мінус все нормально, тільки маленькі діти лякаються, їм важко засинати. І ніколи не знаєш, коли засинаєш, чи прокинешся наступного ранку. 

Мрію, щоб скоріше закінчилась війна, вижити і поїхати до Криму на відпочинок, на море.