Наталія дуже переймалася за рідних, які жили під Маріуполем. Через відсутність зв’язку вона довго не могла дізнатися, що з ними. Пізніше стало відомо, що вижили не всі.

Я зі своєю сім’єю жила у невеликому містечку поблизу Маріуполя. Мала роботу. Була поряд з батьками. Діти навчалися. Все було добре. А зараз моя сім’я розкидана по всій Україні. Батьки залишилися на окупованій території, чекають на перемогу.

24 лютого я збиралася на роботу. Вийшла з дому й почула гучний вибух. Як пізніше дізналася, то було влучання у військову частину.

Найважче було, коли Маріуполь потрапив під окупацію. Мої рідні жили в іншому місті під Маріуполем. Я не знала – живі вони, чи загинули. Зачинені крамниці, відсутність світла й газу не ускладнювали життя так, як невідомість. Пізніше я дізналася, що моя тітка померла від серцевого нападу. Батько їздив по її тіло під обстрілами.

Я виїжджала з двома дітьми на початку квітня. Ми проїхали двадцять блокпостів. На кожному з них проходили перевірку.

Неподалік постійно лунали вибухи. Було дуже страшно виїжджати. Я розуміла: якщо відстанемо від колони, то самі не доїдемо. Ми не знали дороги, а навігатор не працював.

На щастя, вдалося виїхати. Спочатку зупинилися у Львові, а зараз живемо в Івано-Франківську.

Раніше я ніколи не була на заході України. Мене приємно вразили місцеві жителі. Також вразила кількість волонтерів і благодійних організацій. Згуртованість українців надихає. Ми отримуємо гуманітарну допомогу, за що вдячні Фонду Ріната Ахметова та іншим організаціям.

Я зараз не працюю. Отримую мінімальні виплати від сільськогосподарського підприємства, у якому раніше працювала. Поки незрозуміло, чи воно продовжуватиме свою діяльність в подальшому, адже земельні ділянки в Донецькій області окуповані або заміновані.

Своє майбутнє я бачу в Україні. Хочу повернутися додому, працювати й робити все можливе для відновлення країни.