Яна виїхала з рідного Єнакієвого, але навіть далеко від бомбардувань не може забути дитячих сліз і розгубленості. Уранці доводилося ховатися в укритті від обстрілу, а готувати та їсти не хотілося зовсім. Вона довго зважувалася на переїзд і не шкодує про це.

Недалеко від Єнакієвого є селище Вуглегірськ. Там 12 серпня 2014-го ми вперше побачили й почули вибухи. А наступного ранку на нашому металозаводі пролунав перший вибух. Було перше влучання й наше перше з дітьми спускання в підвал. І так тривало кілька років. Ідеш на роботу, а від вибухів земля труситься, і не розумієш, що робити: бігти далі чи повертатися додому до дітей. Страшно було, коли ведеш дитину в школу і їде техніка, а дитя плаче.

У нас обстріли були вранці, ми навіть будильник заводили, щоб прокинутися та спуститися до підвалу. А коли піднімалися з підвалу, ходили по сусідах, дивилися, чи живі, чи не зруйновані будинки. Домовлялися заздалегідь, що будемо один одному допомагати й підтримувати.

За роботу на карту нараховували зарплату, але зняти гроші ми не могли, банкомати не працювали. Доводилося просити, щоб ті, у кого є можливість виїхати на підконтрольну Україні територію, знімали готівку. Магазинні полиці на той час були майже порожні. Під час бойових дій магазини зовсім не працювали, а я не розуміла взагалі, навіщо готувати їжу, якщо стріляють. Ніхто не хотів ні їсти, ні готувати, економили, хвилювалися.

Мій брат під час активних бойових дій сидів у підвалах і не міг вийти на зв’язок, а потім розповідав, що в літніх людей там не витримували серця, і багато хто вмирав. Перебувати там цілодобово було нестерпно. Тіла виносили на вулицю. Про все це хочеться забути, щоб це був сон і цього не було зовсім.

Важко було зважитися на переїзд, адже там залишилася і квартира, і всі родичі. Коли вирішили, що треба виїжджати, я була першою. Довго сумнівалася: їхати-не їхати. Завод, на якому я працювала, належав структурі «Метінвесту». Разом з підприємством переїхала і я. Було дуже важко, адже спочатку діти перебували в Єнакієвому, але ми впоралися. Зараз дочка вчиться в медичному університеті, а син ходить до школи. Обидва отримують чудову освіту, і є впевненість у завтрашньому дні. Тут перспективи – і відчуваєш себе громадянином своєї країни.

Зараз я розумію, що туди не повернуся, навіть якщо захочеться. Там немає інфраструктури, роботи – немає нічого. Я іноді навідуюся до батька, який там залишився. Усе в занепадницькому стані.

Мрію, щоб у моїх дітей було гарне майбутнє. Хочу, щоб не було війни, щоб усе було спокійно, не було поділу й ворожнечі.