Вісім людей, переважно діти, навчилися жити в умовах нестачі не тільки їжі, але й спокою, душевної рівноваги та перспектив. 

Після того як я вкладаю дітей спати, завжди включаю якийсь серіал і вишиваю. Ніч на 24 лютого не була винятком: я також вишивала хрестиком. Десь після другої ночі я лягла спати, а о п'ятій ранку чоловікові зателефонувала мама (вона живе за 100 км від кордону з росією і білоруссю) і сказала, що почалася війна. Чоловік одразу увімкнув телевізор, я прокинулася і спитала, що трапилося. Він відповів, що почалася війна. І тут я вперше зрозуміла, що таке страх.

Зранку 24 лютого мій чоловік привіз до нас свою сестру і її двох дітей, оскільки вони жили на сьомому поверсі багатоповерхівки, а ми живемо на першому. Так нас стало восьмеро: ми з чоловіком, наші дві доньки та син, сестра чоловіка з двома дітьми.

Найбільшою трудністю було, коли вночі чуєш, як летить літак, і потрібно швидко всім з ліжок вскочити і заховатися в ванну. Ми це встигали робити за десять секунд.

Але коли одного разу літак скинув бомби за 500 метрів від нашого будинку, і вибуховою хвилею повибивало скло в під’їзді, це був найбільший шок - бо ми застигли в дверях зі сплячими дітьми на руках. Нам не вистачило якихось дві секунди для того, щоб заховатися в нашу ванну, яка би врятувала від всього лихого на світі.

Але, слава Богу, все обійшлося, і ці дві секунди не стали для нас фатальними. 

Першим пропав газ. Було складно, бо в хаті холодно, а на вулиці сніг лежить. Добре, що було світло, тому в хід пішли обігрівачі, адже вдома маленькі діти. Всі спали одягнені: було холодно, але не критично. Задля збереження тепла ми закрили дитячу кімнату, а дитячі ліжка винесли в зал і поставили подалі від вікон.

Пощастило, що в нас були запаси їжі: крупи, картопля, олія, борошно. Готували в мультиварці, на вулиці на мангалі гріли воду, і навіть запікали рибу в фользі. Наступною пропала вода, але й тут ми викрутилися: зібрали всю можливу тару - більше 5 літрів, подзвонили знайомим, в яких вода ще не пропала, і їздили набирати до них на весь наш будинок, де проживали майже 20 людей. Без хліба теж не сиділи: ми з чоловіком свого часу познайомилися, працюючи в магазині (в принципі я і досі там працюю, але зараз в декреті), то в нас там, як то кажуть, є «зв'язки».

Коли пропало світло, було тяжче за все. Заряджали телефони на весь дім: машина працювала зранку до ночі.

Тим часом почав з’являтися газ – не так сильно, щоб запалити котел, але суп за дві години зварити можна було. Вода теж інколи з’являлася, просто бігла тоненькою цівкою з крану, але нам то вже було за радість.

Війна змінила багато чого. Зараз діти не дивляться «Машу і ведмедя» і взагалі російських мультиків, бо знають, що будуть бабахати, тому вони - погані. Чоловік взяв машину в оренду, бо наша старенька і не підходить для роботи в таксі, адже сім’ю годувати треба. Майже всі плани по ремонту квартири зійшли на нуль, бо руки опустилися. Почався розпорядок дня в межах комендантської години. Світломаскування з кожним днем все раніше, гучність музики, якщо десь і грає, відразу треба стишити, або взагалі вимкнути. Коли лунає повітряна тривога, дивишся на небо в надії не побачити і не відчути на собі той ненависний снаряд. Кожного дня лягаєш спати з подякою і молитвами за хлопців на передовій і за спокійну ніч для України.

Коли ми виїхали зі свого міста до родичів чоловіка в Вінницьку область, то там буквально за тиждень нам нанесли всякого добра: одягу дітям, картоплі, моркви, цибулі, буряків, капусти, яблук, яєць, знайшлися коляска і ходунки в людей. Віра в людей відновлена.

А ще запам’ятався момент, коли ми виїздили, на одному блокпості військові нашим дітям дали пачку печива і сухариків, а на іншому – молодий захисник дістав з кишені цукерку і вручив дітям.

Зараз я особисто в декреті, тож поки буду няньчити діток. А чоловік працює таксистом. Можливо, працював би водієм, якби була можливість гарного заробітку.