Мені 67 років. Я живу у селі Павлівка Баштанського району. Працювала бібліотекарем. Маю двох доньок. Жили добре, працювали. Коли почалась війна, доньки евакуювались з дітьми, а ми з чоловіком залишились. Ми вісім місяців були в окупації. 

Ми спочатку не могли повірити, що почалась війна. Думали, що все це неправда. А коли почались вибухи, я навіть не можу описати словами, як це було. Ми спочатку думали, що день-два, і все закінчиться. Усі були шоковані, в паніці побігли за продуктами до магазинів. Більшість людей виїхали. 

Коли росіяни підійшли ближче до нашого села, ми майже весь час сиділи у погребі: організували собі спальне місце і там ночували, бо боялись. Виходили вдень, щоб приготувати їжу. У магазинах майже нічого не було, пенсій і зарплат не отримували, але була своя картопля, закрутки. 

Шокувало те, що у нас було дуже багато колаборантів: навіть ті люди, про яких подумати не міг. Вони перейшли на бік воога, приймали окупантів вдома, надавали всіляку допомогу, кричали: «Слава росії». Ходили на їхній референдуми. Їх і зараз залишилось дуже багато. Ми одного не можемо зрозуміти: чому їх не можуть притягти до відповідальності і судити?

Приємно, що знайшлись односельці, які навіть під обстрілами привозили і роздавали людям хліб, видавали кожній сім'ї по пів хлібини, щоб люди могли якось протриматись. Ми годинами стояли, щоб отримати ці півхлібини, нагодувати дітей та онуків. Під час окупації працювали деякі магазини, але там мало хто скуплявся. 

Коли прийшли наші хлопчики, ми були такі раді! Ми і на коліна ставали, обіймали їх. Хто не був під тими ідіотами, то той цього 

Бажаю, щоб усі люди повернулись додому. Щоб усі, хто виїхав із нашого села і нашого району, повернулись у свої домівки. Щоб усе відбудували, і ми жили ще краще, щоб відкрились школи, дитячі садки. І звичайно, щоб була наша перемога. Сподіваємось, що так і буде.