Мені 68 років. Я опікун трьох дітей. Старший хлопець був у Маріуполі, працював на заводі Азовсталь. Середня дівчина навчалася в Недригайлові. Коли почалася війна, вона разом з подругою приїхала до мене в село Будилка Сумської області. 

25 лютого минулого року ми почули гул. Вийшли за двір і побачили колону танків. Один із них направив на нас дуло. Тоді ми зрозуміли, що то була ворожа техніка. 

Потім окупанти їздили туди-сюди. Вони перерили городи, пошкодили тротуари, ховалися між будинками. Ми зняли всі дорожні вказівники – росіяни не могли зрозуміти, куди їхати далі. Вони метушилися, бігали по лісах. 

Приємно те, що Сергій – старший хлопець, який знаходиться під моєю опікою – виїхав з Маріуполя. Спочатку я спілкувалася з його мамою по телефону, а потім зв’язок перервався. Довго не було нічого відомо про них. Потім зі мною зв’язалися їхні сусіди й сказали, що з моїми родичами все добре. 

Сергій з рідними жив у підвалі. Там був шестимісячний хлопчик. Сергію доводилося ходити по місту й шукати їжу для немовляти. Він допомагав жителям приватних будинків: рубав дрова, носив воду. З ним розраховувалися продуктами. Коли він зателефонував мені, це був найщасливіший момент. Сергій приїхав до мене двадцятого червня. 

Я впевнена, що війна закінчиться нашою перемогою. Тільки цією думкою і живу.