Чикаленко Олена, 14років, КЗ «Вовчанська гімназія №6» Вовчанської міської ради Чугуївського району Харківської області

Один день…Один лише день, який змінив моє життя… Я стала по-іншому сприймати людей, навколишній світ, змінила свої погляди на історію нашої держави. Це – День Перемоги!

Я завжди в цей день перебираю в своїй пам’яті події Другої світової, про яку дізналася на уроках історії, з художньої літератури та кіно.

Ось і в цьому році я зосередилась на цій історичній події. Думала про гірку долю нашого народу, нашої держави. Чому ми так живемо? Чому так довго тягнеться війна? Думала і боліло серце…

Проходять десятиліття, змінюються покоління, які залишаються навічно вписаними в героїчний літопис моєї Батьківщини.

Більше ніж десятьма мільйонами життів своїх синів і дочок Україна заплатила за право жити на своїй землі. За кожною биткою стоять звичайні солдати, за кожним подвигом – звичайні люди. Я народилась в незалежній Україні. Я – правнучка солдата, що боронив наш край від нацистів, захищав свою родину, свій народ.

Герої війни власним прикладом виростили наступні покоління оборонців – захисників нашої землі сьогодні. Ми вдячні ветеранам Другої світової…

Тоді вони були солдатами великої армії. А сьогодні… Мало їх залишилось… Не дають спокою численні рани… Болями живе пам'ять… Здавалось, люті часи назавжди минули. Наш народ дожив до вистражданої Незалежності, 30-річчя якої ми відзначаємо у цьому році.

Я дуже люблю свою Вітчизну. Та, на жаль, зараз вона переживає не найкращі часи. Вже сьомий рік тягнеться війна з агресором… Кров… Смерті… Розруха…

На початку 2014 року на сході нашої держави почалася війна. Звичайно, це стало трагедією для країни, для нашої родини і особисто для мене, тоді ще зовсім маленької дівчинки. Дорослі говорили: «Цього не може бути, це якесь непорозуміння. Все це скоро закінчиться. Все буде добре.» Але нічого не закінчувалось… Війна продовжувалась. Гинули люди… Всі рідні, сусіди не могли зрозуміти, що відбувається. Кожного дня, кожного вечора тільки й розмов було про війну на сході України. Мама, бабуся і тітка весь час плакали.

Це і для мене було великим горем. Для всіх було вже зрозуміло, що дійсно почалася війна, що ми зіткнулися з новою реальністю.

Згодом в наше місто приїхали сім’ї переселенців з Донецької та Луганської областей. А першого вересня 2014 року їх діти прийшли навчатися до нашої школи. Вони розповідали, якою страшною є війна, як розриваються снаряди, які страшні постріли з мінометів, як руйнуються будівлі, гинуть люди, які жахіття їм довелося пережити.

А особливо мене вразило, коли в травні 2015 року до школи прийшов наш однокласник Максим Іванов і повідомив, що його тато поїхав в зону АТО. Хлопчик був дуже засмученим і плакав. Ми йому співчували.

На схід тоді відправилось багато наших людей, серед них і випускники нашої школи, дідусі і батьки мох товаришів. Це справжні патріоти, бо поїхали захищати свою Вітчизну. Ми гордилися ними і бажали повернутися живими і з перемогою.

В ці дні ми з друзями ще спостерігали, як через місто до кордону проїздили бронетранспортери. Було страшно…Отже, з кожним днем ми переконувалися, що йде справжня війна з ворогом.

Нам всім хотілося вірити, що скоро прийде мир і злагода в нашу велику родину, прийде спокій у кожен дім, у кожну сім’ю. І я вірю в те, що українці — надзвичайно сильний та витривалий народ, який зможе відстояти себе і свою країну.

Я хочу, щоб всім було добре і всі були щасливі. Я хочу, щоб дорослі домовилися і запанував мир і спокій на нашій землі.

Думала я про це і прийшла до висновку, що благо розумність і єдність нашого народу є запорукою миру в майбутньому. І ми повинні за це боротися.

Один лише день… І я стала дорослішою, стала іншою…