Юлія, її мама, братик і дві сестрички самотужки вибиралися з Маріуполя на старенькому авто, яке виходило з ладу в дорозі. Вони їхали по бездоріжжю, долали заміновані ділянки, проходили ретельну перевірку на російських блокпостах 

Мені 23 роки. Я жила в Маріуполі з батьками, двома сестричками і братом. Коли почалася війна, батько був за кордоном. Він мав повернутися 24 лютого, але того дня вже не було авіасполучення. 

Про початок війни я дізналася з новин. Потім почула вибухи вдалечині. Я вважала, що потрібно залишити місто. Розуміла, що події розгортатимуться серйозніше, ніж у 2014 році. Однак мама не погодилася на від’їзд. Вона сподівалася, що все буде добре. Ми запаслися продуктами і облаштували підвал свого будинку. Перейшли в нього 28 лютого, бо почалися обстріли нашого району. Виходили лише щоб приготувати їсти. Збирали воду з дахів і варили в ній картоплю в мундирах, потім – яйця. І цією ж водою промивали туалет. 

Згодом ми переїхали до друзів, котрі мешкали в іншому районі Маріуполя. Перед від’їздом зайшли до сусідки, щоб віддати їй ключі від свого будинку. Вона довго не відчиняла, бо не зрозуміла, хто і чому прийшов до неї. Я дуже нервувала через затримку. Однак вона нас врятувала. Якби ми виїхали вчасно, то потрапили б під обстріл. 

18 березня я поїхала додому по речі. Передня частина нашого будинку була ціла, а задня – зруйнована. Я боялася заходити всередину. 

Ми виїхали з Маріуполя на моєму старенькому авто. Повісили на нього білі ганчірки. Рухалися дуже повільно, бо виїжджало багато людей. До сусіднього села, розташованого за п’ять-шість кілометрів від Маріуполя, добиралися чотири години. Міст було зруйновано, тому довелося об’їжджати по бездоріжжю. У тому селі ми зупинилися на день, щоб помитися і наїстися. Наступного дня поїхали в Бердянськ. На під’їзді до міста моє авто почало глохнути. Я дуже злякалася, бо бачила, як люди, у яких вийшло з ладу авто або закінчився бензин, поверталися пішки в Маріуполь. На щастя, вдалося добратися до Бердянська. Ми вісім годин стояли в черзі на в’їзд у місто. Було холодно. Окупанти ретельно перевіряли кожного. Побачили дітей у нашому авто і дали банку згущеного молока. Воно було нашим, українським. Я була обурена їхньою поведінкою. Як можна посміхатися, вдавати з себе добрих, пригощаючи краденим?

Ми переночували у Бердянську. Я полагодила автомобіль. Знайшла волонтера – і ми разом вирушили до Запоріжжя, а звідти – у Дніпро. Дорога до Запоріжжя була тяжкою. Знову були перевірки. На одному з блокпостів у мене забрали відеореєстратор, хоча він не працював з самого початку війни. 

Ближче до Запоріжжя також їхали по бездоріжжю. Окремі ділянки дороги були заміновані. Частина узбіччя горіла. Я боялася, щоб вогонь не перекинувся на наше авто. Зрештою ми добралися до українського блокпоста. Коли побачили наших військових, були безмежно щасливі. Я плакала. 

Батько чекав на нас у Чехії. Ми доїхали до Одеси. Переночували у знайомого. Він смачно нагодував нас. А потім поїхали поїздом Одеса-Перемишль. Ми не затрималися надовго в Чехії, бо дорого коштувала оренда житла. Моя сім’я поїхала до Англії за програмою Home for Ukraine. Їх прихистила дуже хороша родина, яка в усьому допомагає їм. А я зараз мешкаю в Румунії за іншою програмою. 

Я не знаю, яким бачу своє майбутнє. Колись я планувала все в своєму житті. У мене мало бути весілля. Однак почалася війна. Весільна сукня згоріла. Бізнес розбитий.  Дуже важко щось спланувати. Але я точно знаю, що хочу жити в Україні.