В окупації було складно, а повертатись додому після деокупації – боляче. Багато людей залишились без нічого, не було навіть подушок

Ми з Херсонської області, село Бобровий Кут. Нині я пенсіонерка, працювала асистентом вчителя, чоловік теж на пенсії, працював трактористом. Ми вдвох живемо. Діти вже дорослі, самостійні.

Про початок війни нам повідомив директор. Ми прийшли до школи, всі були стривожені. Цілий день я проплакала. Батьки мої вже похилого віку, живуть у Миколаївській області, у Снігурівці. Вони були в окупації.

Ми побули деякий час під окупацією, а потім ставало дедалі гірше, то ми виїхали. Покинули все: господарство, хату і все, що в хаті.

Поряд з нами фермери живуть. Росіяни побачили, як у них в хаті лампочка блиснула, заскочили, почали погрожувати чоловікові, кинули гранату в хату. Ми зрозуміли, що потрібно рятувати своє життя. Зібралась колона з дітками, і ми виїхали четвертого квітня.

Ми повернулися, як тільки дізналися, що село звільнили і можна їхати, бо місцевість була повністю замінована, мости підірвані. Нам кинули великі понтони через річку Інгулець, і потихеньку люди стали повертатися. Майже все село повернулося додому. Вже сіємо, саджаємо картоплю: все, як було. Хлопці виїжджають на поля, де можна. Вчора тільки дали світло.

Приїхали, генераторів немає – окупанти їх покрали, розбили. В нас мотоблок був - теж повністю розбили. В нас є будинки розграбовані, і їх багато.

Вони все, що могли, витягували. Машини крали, техніку, подушки, одіяла – певно, для бліндажів. Люди залишилися голі й босі. Де в кого що було - ми ділилися, як і під час окупації.

В окупації ми вижили завдяки тому, що допомагали одне одному. У нас було господарство, було молоко, ми роздавали людям. Продавчиня тут була - вона ризикувала своїм життям, своєю технікою, пробивалася та возила нам харчі, поки її пускали. Ми ділилися всім, чим можна: в кого була картопля, у деяких - капустина або що. І теж люди ризикували, з сусіднього села приїжджали й привозили хліб. Ті, в кого генератори були і свердловини, водою допомагали.

Ще як ми були, то приходили російські солдати, просили трошки цукру, вони казали: «Ми розуміємо, ну хоч дві ложечки дайте». А коли ми виїхали, деякі люди розказували, що вже такі наглі були окупанти – дай їм, що треба, і все. І мусили люди давати останнє, бо ті були зі зброєю.

Війна обов'язково скінчиться. Скільки всього росіяни наробили, скільки невинних життів забрали! Їх треба гнати! У нас є старе єврейське кладовище - так окупанти виривали оті мощі, кістки, і своїх ховали. А старі останки тепер просто лежать. Треба нам якось згрупуватися і захоронити їх. Якби знали люди в Ізраїлі, що росіяни таке накоїли…