Село Новокондакове лише в десяти кілометрах від Снігурівки. Окупанти лякали мешканців села, відбирали у них машини. Більша частина населення змушена була тікати

Я пенсіонер, мені 72 роки, нічим не займаюсь. Живемо з дружиною вдвох, діти та онуки всі виїхали, а ми тут залишилися, в Снігурівському районі. Онучки наші у Польщі вищу освіту отримували, вже працюють. Тож коли війна сталась, діти до них поїхали.

24 лютого нам сусідка о сьомій ранку у вікно постукала, сказала, що війна почалась – вже обстріли чутно. Ми ще спали, ніхто не очікував, що наші «брати» так віроломно на нас нападуть.

Оскільки ми в селі, то запас їжі якийсь був. Ліки в Херсоні купували - аж десь після травня росіяни відкрили туди дорогу. А на Миколаїв нас не пускали. Світла не було і води. Потім місцеві знайшли генератор та качали воду, возили бочку і роздавали людям - в нас у кожного басейни є для зберігання води.

Наше село не надто постраждало від обстрілів - ракети падали на поля, на сонячні батареї.  Але у нас по селу кацапи ходили, машини забирали, погрожували. У нас було 300-350 дорослих, які брали участь у виборах, а залишилося чоловік 100.

Після деокупації люди повертаються, звичайно. Вже відновили світло та воду. Магазини не працюють, але нам хліб возять, гуманітарну допомогу раз на тиждень привозять, пенсію дають. На полях нічого не сіємо, бо заміновано. Розміновують потихеньку, але це ж - тисяча гектар.

Дуже хочеться, щоб настала перемога, щоб швидше повернулися додому діти.