Я народилася у Снігурівці. Після закінчення школи прожила майже все своє життя у Херсоні, працювала. Маю там житло. З початком війни залишилась без роботи. Всю окупацію провела в Херсоні, бо сподівалася, що нарешті звільнять наше місто. Дочекалася звільнення. Потім з лівого берега почали обстрілювати Херсон, довелося виїхати у своє рідно місто Снігурівку, яке на день раніше звільнили від окупантів. 

Тепер я без роботи. Місто маленьке, і тут вистачає людей, які повернулися. Всі підприємства не працюють, як і в Херсоні. Діють тільки комунальні служби. "Звільнили" нас від усього - від нашого звичного життя, багатьох людей від житла. Дякувати Богу, що моя квартира вціліла і я сподіваюся, що я повернуся до Херсону. Розумію, що до звичного довоєнного життя я вже не зможу повернутися, але сподіваюся, що все буде Україна і наші ЗСУ звільнять усе, що захопили ці нелюди. Будемо відбудовувати нашу країну, будемо працювати. Ми сильна нація, ми все зможемо. 

Перший день повномасштабного вторгнення був жахливий. Ми сподівалися до останнього, що війни вдасться уникнути. Вранці я збиралася на роботу, ввімкнула телевізор, щоб подивитися новини. Побачила і почула весь цей жах. Потім  було влучання по Чорнобаївській вертольотній частині, яка базувалася під Херсоном. Було страшно і незрозуміло, чим це все закінчиться. Перший день був сповнений жаху. Я не знала, чи залишимося ми живі.

У перший день війни всі люди кинулися по магазинах скуповувати продукти і ліки. Коли 1 березня до Херсону зайшли окупанти, нічого не працювало певно два тижні. Люди не розуміли, як все буде. Потім потроху почали відкриватися аптеки, але ліків уже майже не залишилося. Були величезні черги під аптеками. Люди не могли нічого придбати, бо там залишалися тільки косметичні засоби, а елементарних таблеток не було. Коли окупанти дозволили відчинити магазини, люди почали потрохи продавати залишки продуктів.

Херсонщина - це край фермерів. Люди вирощують продукцію, тримають тварин, м'ясо продають на ринках. Тому наприкінці березня уже працювали базари, маленькі магазинчики, великі торгові центри розпродавали залишки товарів, нові вже не завозилися. Ми виживали за рахунок того, що люди з сел привозили свою продукцію і продавали її недорого, щоб якось себе тримати на плаву. Нас це дуже виручало. 

Потім окупанти почали відкривати свої крамниці у приміщеннях наших торгових центрів. Були космічні ціни. Продукція така, що її їсти було неможливо. За рахунок того, що ми запаслися крупами, борошном і консервами, які ще розпродавали наші магазини, ми виживали. 

Було дуже страшно дивитися на старих людей, пенсіонерів, які не мали можливість собі щось придбати. Банки зачинялися, наші банківські картки не діяли. Боялися, що не доживемо до звільнення. 

З першого дня, коли рашисти зайшли у Херсон, вони почали обстрілювати житлові масиви, багатоповерхові будинки. Влучило у сусідньому кварталі від мого будинку. Це був такий жах!

Люди знімали відео із сусіднього будинку, окупантам щось привиділося, і вони просто із танку вистрілили по житловому багатоповерховому будинку. Потім їхали по сусідній вулиці і обстрілювали просто так житлові будинки - направо і наліво. Це був повний жах. 

Люди їздили на роботу, а потім машинами поверталися додому. Назустріч ішла колона рашистських БТРів. Окупанти їх не пустили додому у місто - хлопцям довелося кинути машини і йти пішки. По дорозі вони бачили розтрощені автомобілі і розстріляних людей. Мені було дуже страшно. 

Я вважаю, що наші ЗСУ прикладають усі зусилля, щоб війна закінчилася якомога скоріше. Ми цього дуже хочемо. Всі мріють, щоб швидше закінчилася війна, щоб рідні люди вижили, щоб було куди повернутися тим, хто виїхав, щоб хлопці і дівчата, які боронять нашу країну, повернулися додому, щоб їх дочекалися їхні близькі.