Петро з родиною тікав з Кирилівки від голоду. Росіяни не давали людям ловити рибу, погрожували розстріляти рибаків

Ми з Мелітопольського району, з Кирилівки. Нас шість чоловік у сім’ї: я з жінкою, донька, зять і двоє онуків. Я інвалід дитинства. Працював на базі охоронцем.

Нас війна застала вдома в Запорізькій області. Перед цим знайомі казали, щоб готували валізи про всяк випадок, але ми не вірили, що вони знадобляться. А 24 лютого вранці напарниця зателефонувала й сказала, що почалась війна.

У перший день був ажіотаж, харчі розібрали, хліба не було, борошна теж. Волонтери почали привозити борошно, і у нашій пекарні пекли хліб та видавали по одній буханці. Потім дозволили привозити ковбасу, ще якісь харчі. Хлопці-волонтери якось домовлялися на блокпостах.

Ми побули в Кирилівці два місяці й зрозуміли, що ситуація погіршується.

Росіяни не дозволяли нашим хлопцям ловити рибу. Стріляли хоч і не прямо по людях, але в море. До голодування доводили.

Тоді ми вирішили, що потрібно тікати. На Великдень зранку виїхали. Було шість машин у колоні. Ми проїжджали повз Токмак, окупантів було багато, перевіряли сумки, розкидали речі, дітей розпитували. Вони й п’яні стояли на постах, виглядали зачухано. Могли взуття попросити: «А у вас нема кросівок?». Як бачили харчі, то їсти в наших хлопців просили. А хлопці казали, що їм сім’ї треба годувати. Так ми й доїхали до Запоріжжя. Тут нас зустріли наші солдати. Людей зареєстрували, нагодували. У кого не було житла, тим запропонували де жити. Хтось далі поїхав, а ми лишилися в Запоріжжі.

Тут прильоти часто бувають, нам страшно за дітей та онуків, та ми надіємося, що наші хлопці вистоять.

Вони й так добре з першого дня дали відсіч. Якби була необхідна техніка, то, мабуть, уже й перемогли б.

Ми вдячні нашій громаді Кирилівській. Голову нашого та його заступника викрадали, довго тримали. Та, на щастя, їх тоді випустили, і тепер вони допомагають своїм жителям. Людей не кинули в біді. І Фонд Ріната Ахметова допомагає. Нам дали матраци, ковдри. Ми вдячні!

Усе змінилося. Ми не знаємо, ні який день, ні котра година. Цей рік прожили як один день. Уже навіть не розуміємо, чи ми живемо, чи це сон. Скільки Україна годувала ту росію – і м’ясом, і овочами, і фруктами, –  а вони так вчинили з нами!