Окупантів у селі боялись, особливо діти. Люди ховались від російських солдат у підвалах, бо не знали, чого очікувати від цих дикунів

Ми два місяці були в окупації у Високопіллі, а потім із дітьми виїхали в Інгулець - там орендували житло. Від початку війни два тижні чули вибухи, а потім півтора місяці сиділи з дітьми та онуками в підвалі. Тоді вже не стало сил дивитися на те, як діти страждають. Вони від кожного вибуху жахалися. А потім прийшли російські солдати і стали документи перевіряти. Діти перелякалися так, що не хотіли з погреба вилазити.

Світла, газу не було. Трохи їжі ми мали, бо запаслися. Хліба не було. Дочка коржі пекла і сусідам розносила, бо поруч старенькі люди жили - їм не було навіть з чого пекти. Я наче ще й не дуже стара, але вже роки не ті і нерви теж. Зараз приїхала додому, а в хаті не посидиш, бо стеля потекла, вікно вибите, холодно і мишей повно. 

Окупанти – це не люди. Вони не жаліють ні старих, ні дітей. Це стадо якесь. Та й то, стадо можна втихомирити, а цих – ні.  

Я в підвалі з онуками сиділа, а дочка з зятем на вулиці були. Зайшов один із автоматом - діти поховались. Каже: «Что, страшно вам? И нам тоже страшно было». 

Люди машинами виїжджали через Олександрівку. Виїхали ми тільки на перший блокпост – телефони забрали в нас. До Олександрівки проїхали постів шість, а може, і більше. Там нас промаринували і не пускали ні туди, ні назад. Казали повертатись і заночувати, але Бог нас уберіг, і якимось чудом вдалося нам виїхати. Вони всіх пускали на Херсон, а більше нікуди. Правда, були серед них більш-менш нормальні. Під’їхав один і питає: «Вам в Украину?», бо побачив, що в ту сторону направлені машини. Сказав, що проведе. Провів він нас через міст, де Давидів Брід, і сказав: «Поезжайте. Счастливого пути. Я дальше не могу ехать». Якби Господь не пом’якшив його серце, то хтозна, що було б. Ми виїхали, а наступного дня інші діти вибралися. Тепер усі роз’їхалися по квартирах. 

У мене були двоє котів і кури, але ми лишили їх, і їх розібрали. Багато чого повиносили. Хата ціла, а дах - як решето. До весни достоїть, а там, може, щось зміниться. 

Я оптимістка. Бувають труднощі - іноді наплачуся, але беру волю в кулак, бо знаю, що треба жити. Є заради кого: і діти є, і внуки. П’ятеро дітей, двоє всиновлених маленькими. І внуків дев’ятеро. На нашій вулиці люди здружились, усі одне за одного. Але є й такі, яких не навчила нічого війна. 

Хочеться, щоб у майбутньому все було спокійно. Щоб робота в дітей була і щоб не їздили по заробітках. Двоє наших менших до Києва їздили, а потім один пішов у тероборону, а зараз служить парамедиком під Бахмутом. Хочеться вірити в краще. Сподіваємось, що все буде добре з Божою поміччю.