Анатолій Іванович залишався в Архангельському, не дивлячись на окупацію. Але вибухи були надто близько до його будинку, і таки довелось виїхати

Я виїхав з селища Архангельське Херсонської області під обстрілами в червні. Мені 73 роки. Маю дружину. Діти живуть у Скадовську та Одесі. Донька - директор школи, а син займається землегосподарством.

Моя друга дружина родом із Запоріжжя. Вона поїхала в лютому онуків провідати, так там і залишилась. А я вдома був. Не міг уявити, як будинок кинути. Усе життя наживав, хотів онукам залишити все. Але коли посидів там під обстрілами, нерви не витримали.

Я пережив операцію на серці, а коли почалася війна, ліків не було, аптеки розбили. На відстані 57 метрів від мене є Будинок культури. Я там працював колись. А тепер він розбитий - там розривалися міни, побило дах, повибивало вікна. Це страхіття було. Мені дивом вдалося вибратися з села – волонтери допомогли, спасибі їм. Там залишилося 50 чоловік - не знаю, як вони виживають.

Я все покинув, приїхав в Запоріжжя в одній сорочці. Після того, як виїхав, півтора місяці вночі кидався – здавалось, що гримить.

Окупанти заходять у село і нишпорять по хатах. Якщо повісили білий прапор, значить, люди живуть. Якщо прапор нікому повісити, значить, нікого немає і можна грабувати: магнітофони, телевізори - все забирають. Якщо хтось щось не те сказав – прикладом б’ють. У селі була родина, років по 50 десь людям, добре жили. Росіяни приїхали з Високопілля, чоловіка та дружину у погребі застрелили, пограбували та поїхали.

Я в березні на цеглинах мусив готувати. Добре, що хоч вода була в криниці. У погребі спав у валянках та кожухах, було дев’ять градусів морозу. Ще й зранку починали бомбити.

У Запоріжжі ми на приватному подвір’ї живемо. Збудували плиту на випадок, якщо зникне світло чи газ, як у нас в селі. Там вже п’ять місяців світла немає.