На початку окупації чоловік відправив Нелю Миколаївну з дому – подалі від хтивих чеченців, а потім виїхав сам. Вони спробували працювати в різних містах, потім з’їхались у Тернопіль, де обидва знайшли роботу, але чекають на повернення додому  

Ми проживали в місті Пологи Запорізької області. Мені 52 роки. Ми з чоловіком працювали на заводі в Пологах, син у нас в Києві. Ми мали, і надіюсь, що ще будемо мати, квартиру і будиночок маленький, але все залишили. 

Ми були у квартирі, проснулися. Мені зателефонувала колега і спитала: «Ви чули, що обстріляли міста України?» Я спочатку не повірила. Ми приїхали на завод, там вже всі обговорювали… У нас почалися повітряні тривоги, а на заводі сховища немає. Всі обговорювали питання, що Росія напала, тоді ще не доходило, що це війна почалася.

Найстрашніше було те, що стріляли по мирних жителях. Знайомі колеги їхали з похорону, і їх почали обстрілювати, тому що напередодні наша тероборона підстрелила руський автомобіль, і окупанти почали стріляти по всіх. Було тяжко, бо ми вже розуміли, що потрібно все кидати і їхати з міста.

Чоловік мене і родичів відправив. Через наше місто їхали машини з Маріуполя, з Бердянська, і ми підсаджували на блокпосту своїх родичів, а потім і самі виїхали.

Чоловік мене відправив, тому що у нас на блокпосту стояли чеченці, і він боявся, що вони можуть зробити з жінкою найстрашніше.

Чоловік не міг чотири місяці знайти роботу в Запоріжжі, а коли я повернулася з Польщі, ми поїхали на Західну Україну, і тут вже знайшли роботу. Поки що у нас тимчасове працевлаштування, ми підробляємо, ще нам виплачують ВПО.

Все більш-менш нормально - до того часу, поки я не починаю думати, що не повернусь додому. Ми дуже надіємося, що наше місто відіб’ють, хоча зараз надія покидає багатьох людей: і тих, які виїхали з нашого міста й тих, хто там залишилися.