Мені 48 років. У мене є чоловік, донька і син. Ми жили в селі Довге Бердянського району Запорізької області. Через війну виїхали в Запоріжжя. Донька навчається тут на психолога. Ми зупинилися в неї, на орендованій квартирі. Син служить в ЗСУ. Він потрапив у полон. 

По дорозі до Запоріжжя ми перетнули 13 російських блокпостів. На кожному окупанти перевіряли документи, телефони й речі. Перед від’їздом ми видалили фотографії сина і переписку з ним. 

Ми були раді, коли нарешті добралися до нашого блокпоста. Було приємно бачити українських військових і чути рідну мову. 

Десять днів тому мені видалили жовчний. Швидше за все, здоров’я погіршилося через постійні переживання. 

Ми не відразу зважилися на від’їзд, бо чоловік працював. Та й не хотіли залишати будинок і господарство. А потім ширилися чутки про те, що окупанти отримали списки батьків військових. Щоб уникнути тиску, довелося виїхати. 

Мрію, щоб наші військові перемогли. Хочу додому. Хочу, щоб син повернувся з полону й одружився, щоб у нас були внуки. Нехай на землі буде мир.