Я жила в селі Мала Сейдеминуха Херсонської області. У перший день війни прокинулася рано. Вийшла у двір і побачила, як пролетіли ракети. Їх багато летіло через наше село. 

На початку березня у село ввійшли окупанти. Відразу не стало світла. Його досі немає. Одна жіночка їздила закуповувати продукти. Продавала дорого, але я вдячна за те, що взагалі можна було щось купити. Також отримувала невеличку гуманітарну допомогу: по шістсот грамів цукру та два кілограми борошна. Завдяки своєму господарству мала молоко і яйця. Воду набирала з колодязя. Газ був у балонах. Телефон заряджала на доїльній станції. 

Окупанти розмістилися на пагорбах і обстрілювали село. Я виходила саджати город – і починалися обстріли. 

Російські військові били людей, закривали в погребах, інколи забирали в сусіднє село. Деякі люди пропали безвісти. 

Наші військові визволили село й вивезли мене разом з односельчанами. Наступного дня після нашого від’їзду міст був підірваний. Після деокупації повернулося лише шість сімей. Мені нікуди повертатися: мій будинок розбитий. Я живу у сина в Києві. Донька з двома дітьми мешкає в окупованому Скадовську. Я дуже переживаю за неї та внуків. 

Перед від’їздом я розпустила худобу. Собак і котів годують люди, які повернулися в село.