Односельці розповіли окупантам, що син Катерини Михайлівни служить у ЗСУ, і її сім’ю повинні були розстріляти, але не встигли – село звільнили українські військові

Ми з родиною мешкали в Пологівському районі, у селі Червоному. Перший день війни був страшний. Дуже злякалися. Ми місяць були в окупації, і не було ні води, ні світла, ні медикаментів. Аж поки нас не звільнили наші хлопці.

Прокинулися вранці, а біля сусідського паркану вже стоять – чорні, бородаті. У мене аж серце зупинилося. Там, де люди не жили, окупанти відчиняли ногами двері, хвіртки. Їм ще й місцеві «доброзичливці» підказували, що до чого. От вони й нишпорили у порожніх хатах. А до нас не приходили. І ми нікуди не ходили. Чоловік тільки до колодязя по воду вибирався через чотири хати від нас. Відеречко наповнить – і назад.

Слава Богу, над нами окупанти не знущалися. У нас же світла не було, і ми не знали ні про Бучу, ні про Ірпінь, де вбивали стільки людей. У нас у селі такого не було. 

У нас кадирівці стояли, і шокувало тільки те, що вони неграмотні. Я не думала, що у ХХІ столітті є такі люди неграмотні, які не знають абсолютно нічого. 

У селі були зрадники серед наших же мешканців. У мене син військовий, і нас здали. В останній день нас уже шукали. Але ЗСУ тільки почали обстрілювати – і окупанти вночі втікли з села. А якщо б нас знайшли, то вбили б. Просто не встигли.

Ми вранці встали – а їх немає ніде. То, бувало, вийдеш на дорогу, а вони стоять біля школи. А в останній день усе замінували і поїхали. Наших хлопців попередили, що як будуть заходити, то обережно, тому що міни кругом. І до шостої вечора до нас уже зайшли ЗСУ. А вночі село обстрілювали дуже сильно. 

У двір до нас влучило. Машина лишилася без вікон. Але добре, що колеса та бензобак уціліли, і ми виїхали наступного дня. Собак забрали. Я як була в цих штанах, у куртці і в кофті – отак сіла в машину й поїхала.

Ми зрозуміли, що нам багато не треба: тільки щоб був шматок хліба і трохи їжі на столі. А ще – якісь штани та пара кофтинок. А накопичувати не треба. Живемо одним днем. Не знаєш, коли впадеш і не встанеш. Роками дбали, а тепер нічого немає. Третій рік ми вже живемо тут, у Запоріжжі. Потрошку оговтуємося. Та все одно, як згадую, то дуже тяжко. 

Я дуже рада і горда, що живу в одній країні з такими воїнами. Я українка в серці і в душі. Ми вдячні, що в нас президент такий і уряд. Хоч їх і критикують, але вони тримаються, їздять по всьому світу, і Україну не кидають у біді. І наші військові розуміють, що якби не вони, то через три дні росіяни точно би взяли Київ. Мене вразило, що народ піднявся і згуртувався.

Майбутнє хочу бачити мирним, яскравим, щасливим. Щоб діти наші, онуки і правнуки ніколи більше такого не пережили. Щоб розквітла наша країна. Щоб не було корупції. Щоб люди добрішими були, чеснішими. Відновимо Україну. Села – навряд чи, а міста відбудуємо.