Алла бачила на власні очі, як російські військові чинили злочини: виганяли жителів села з дому, розстрілювали цілі сім'ї в машинах.

Ми з чоловіком з Бердянського району Запорізької області. Жили до початку війни в Маріуполі. Я працювала викладачем бандури та вокалу в музичній школі, а чоловік працював на землі в Бердянському районі. Коли почалась війна, ми знаходились в Маріуполі, але вчасно звідти виїхали. Потім вісім місяців були в окупації в  Бердянському район - село Осипенкове. Від Маріуполя це десь 60 кілометрів.

Ми бачили всі злодіяння окупантів. 26 лютого вони пройшли повз нас на Маріуполь, а наступного дня повернулися назад і заселился між сільськими будинками. В Осипенковому почались бойові дії, полетіли літаки, ракети.

Окупанти озвіріли: почали вбивати мирних людей, розстрілювали машини, які тікали з Маріуполя. Це все було на наших очах.

Весь цей час ми сиділи в підвалі. Загарбники розстрілювали сім’ї за те, що ті просто їхали на швидкості. Багато домівок пошкодили, кладовище пошкодили уламками від ракет. До восьмого березня вони тероризували сільських мешканців. Всі ховались по підвалах, не можна було увімкнути світло. Якщо хтось вмикав світло, відразу отримував автоматну чергу.

Ми довго були у підвалі. Вдень заходили в хату тихенько, щоб нас ніхто не бачив. Окупанти ходили по хатах, грабували людей, забирали телефони, сім-картки, питали, де знаходяться «азовці». Питали, де хати, в яких проживають патріоти. Були військові, які приходили і говорили, що у них наказ: знищувати все на своєму шляху. Наших знайомих вони змусили піти з хати у шкільне бомбосховище, бо хотіли жити в їхньому будинку. Горя там багато наробили. Повбивали сільських мешканців. Заривалися у сільських городах і стріляли на Маріуполь.

До восьмого березня вони позабирали багато чоловіків. Після того цих людей ніхто не бачив. Можливо, їх вбили, можливо, вони десь в полоні.  Але мені здається, що їх вже немає. Багато людей знайшли мертвими в лісосмугах.

Після восьмого березня все змінилось, тому що росіяни отримали наказ про те що Бердянський район офіційно окупований. Це означало, що  місцевих більше чіпати не можна, і їм треба було якось отримувати нашу прихильність. Окупанти почали проводити дії гуманітарної допомоги, по хатах ходити. Потім знову ходили шукали «азовців». Росіяни позаймали будинки, з яких люди виїхали.

З’явилось багато зрадників, які їм здавали людей, що були патріотично налаштовані. Окупанти патріотів викрадали. Тому багато людей виїхало. Ми також виїхали, але там залишились наші батьки. Вони нам нічого не розповідають, бо бояться. Знаємо, що там дійсно твориться терор. Тільки хтось щось скаже – всіх здають відразу. Приїжджають вояки, забирають і вбивають людей, морально знущаються і таке інше.

Ми давно збиралися виїхати, але ніяк не могли наважитись залишити батьків. Ми пішли в Бердянську міськраду і подали документи на перепустку для виїзду через Василівку. Чекали на неї два тижні. Не всім перепустки давали - документи дивились. Та ми таки дочекалися свого дозволу і поїхали через Василівський блокпост. Міст був зруйнований, тож ми об’їжджали через заміновані поля. Страшне пережили. Зараз ми у Вінниці.

Вразило відношення окупантів. Вони вчинили терор, потім схиляли людей на свій бік грішми. Зарплату гарну платили, обіцяли всіляке. Це страхіття неможливо забути. Страшно повірити, що були ті, хто перейшов на їхній бік. Зараз знущаються над тими людьми, які не хочуть, щоб там залишалась російська влада. Коли був "референдум", то з автоматами ходили по хатах. Якщо люди не виходили, то російські солдати вистукували з автоматами, ламали хвіртки - страшне, що робили.

Надіюсь, що війна скінчиться цією весною. Ми дуже хочемо додому, до батьків. Мріємо про це. А ще про те, щоб всі злочинці були покарані.