Я була вдома, в місті Каховка Херсонької області. Ще спала. Почула вибухи і небо стало яскраво рожевим. Швидко почала вдягатись, і тут пішли дзвінки! Від чоловіка - він був на роботі, від дітей - вони були в Одесі: син на навчанні, донька працювала, від батьків – вони були у себе вдома. Я стала дзвонити керівництву й питати: «Що робити?» Потім пішла на роботу, а дорогою чула вибухи.

Найстрашніше було захоплення нашої адміністрації, коли  військові  та цивільні колобаранти забрали у нас телефони, ключі від кабінетів. Потім тримали нас у залі декілька годин. Представили нам нового «мера». Потім кожному пропонували співпрацю...

Через це мені довелось покинути моє місто, мій дім, чоловіка, батьків!

З перших днів війни ми намагались щось купити з їжі, була проблема з готівкою. Були  черги за хлібом, але у нас його пекли без дріжджів. Не вистачало ліків.        

Мій чоловік залишився в окупації, батьки теж. Ми з донькою знімаємо квартиру в Одесі, син живе у гуртожитку.

До глибини душі зворушив напис на стіні Фонду: «Ви не переселенці, а гості Одеси!»

Вдома я працювала в міському Управлінні соцзахисту до 1 квітня - дня захоплення, і зараз ще не звільнена. Хочу повернутись в рідне місто на свою роботу. А зараз підробляю.          

В евакуацію нам дозволили взяти з собою маленьку сумку, а ще я забрала з собою маленьку собаку. Я взяла ключ від свого дома. Я повернусь! Речі з наших кабінетів викинули на смітник, але пам‘ять не викинеш і не зітреш. Все буде Україна!