До початку війни ми мешкали у місті Волноваха. Працювали. Я був директором насіннєвого заводу та комбікормового цеху. 24 числа, як завжди, встав та поїхав на роботу. Був шокований тим, що сталось. 25 числа ми з дружиною уже були у підвалі, 26-го теж. І виїжджали ми аж 27 числа. Спочатку приїхали до Дніпра, потім до Тернополя. Там ми мешкали три місяці і у липні переїхали до Полтави. 

Пів міста вже було захоплено російськими загарбниками, вже зайшла важка техніка із символами Z. Заїхали з траси і почали вже обстрілювати центр міста. Ну і звісно, що ми виїжджали під обстрілами. Війна вже була в повному розпалі. Залишатись під окупантами ми не хотіли, тому і виїхали.

Найстрашніше – вбивства наших захисників, вбивства мирних мешканців. Коли ми виїжджали, то уже тіла були розкидані по місту. Взагалі це дуже страшно. 

В центрі міста стояв танк, башня була відірвана, а коло башні уже було декілька тіл, і можна було розгледіти, що у них були відірвані руки та ноги. Це було дуже страшно. Все диміло, все горіло, все було в диму. 

Мої найрідніші – мати, батько, брат - знаходяться в Україні. Дружина зі мною. А двоюрідний брат вже давно виїхав до Росії. Зараз я з ним не спілкуюсь і не знаю, де він і як. Ще один двоюрідний брат в Україні. Він також втратив домівку, роботу. Починаємо все з нуля. 

Мій теперішній керівник запросив мене до Полтави побудувати невеличке підприємство. Ми з того року почали його будувати, а зараз уже переробляємо пшеницю в борошно. Працюємо. Піднялись з нуля, створили нові робочі місця. Зараз плануємо відкрити хлібопекарню в Полтавській області. Дуже тяжко, але треба щось робити. Треба до чогось іти і піднімати економіку України. 

Звісно, що війна закінчиться нашою перемогою, і ніяк інакше. Але ситуація зараз дуже тяжка. Коли - це складне питання, але, звісно, ми переможемо і відвоюємо всі наші землі, і все буде Україна.

Мої мрії - це закінчення війни, це Україна в ЄС, Україна в НАТО, і ми живемо мирно і дружно. Україна – це Європа. Мрії зараз одні: мир, і більш нічого не треба.