Спокійне дитинство поруч із війною неможливе. Онуки Людмили Кучеби з Первомайського пережили багато потрясінь. Війна важко відбилася на їх здоров’ї.

Ми стояли на дорозі. Почали бомбити Карлівку, усе летіло до нас. Ми всі перелякалися – бігли хто куди.

У підвалі з дітьми сиділи. У нас двоє дітей маленьких в хаті. Підвал старий, у нас яма вирита для овочів, ми там і ховалися. Туди зносили стільці, дошки, сиділи в цих ямах. У нас не було газу й води, готували на цеглинах, воду привозили з інших сіл. Газу не було довго, одну зиму навіть зимували в хаті без газу. Ми купували пічки настільні й так готували.

Діти залишилися зі мною, ми досі тут живемо, і онуки мої живуть зі мною. У школу ходили – ми і чергували, і піском вікна закладали. Забирали дітей із школи, водили на заняття.

Моя старша онучка у 2014 році стрес отримала, захворіла, отримала інвалідність – артрит колінного суглоба через те, що ми сиділи у вогкості в підвалах.

Ми звикли до всього, за кілька років нікуди ні поїхати, ні піти. Якщо немає свого транспорту, то все, ми тут сидимо, як в глушині.

Від Ріната Ахметова була велика підтримка, спасибі йому, отримували допомогу. Потім ще отримували додаткову, коли дали групу дитині. У той час, коли ми жили на дві пенсії та не могли оформити допомогу пів року, звичайно, це була велика підтримка.