Бабуся Валентина Григорівна Ободець, 66 років:
Війна... Хто його знає, коли вона закінчиться. Встаєш і думаєш: чи стрілятимуть сьогодні? Зараз хоч перестала готувати речі, щоб швидко в підвал бігти. Розслабилася, чи що. Але сьогодні чула – вже стріляють.
Працював у нас завод вогнетривкий, тепер він не працює. Працював міжколгоспбуд, авторемонтний завод, геологорозвідувальна експедиція. Завжди навесні черга була за добривами. У нас тут же залізниця проходить. Заготзерно працювало, привозили-вивозили вагонами зерно, із колгоспів звозили. Багато чого працювало, а тепер нічого.
Померла моя дочка, у травні буде рік, молодша дочка, їй було 39 років. Залишилося в неї троє дітей. Старша вже доросла дівчинка, середня – чотирнадцятирічна, тоді було їй тринадцять, і маленька, півтора рочки їй було, зараз вже два.
Страшно, і згадувати не хочеться. Дочка лікувалася вдома. У неї було запалення легенів, вона померла. Тут роботи немає в нас, крім магазинів більше нічого немає. І то приватні магазини, які зуміли повідкривати. Дочка втратила роботу – не було грошей лікуватися. За два тижні вона згоріла.
До цього давно, у 2002-му, я втратила ще одну дочку. Їй було 29 років. Було дуже жарко влітку, вона втратила свідомість і вдарилася головою. Їй зробили операцію, але вона померла. Залишилася дівчинка 9 років, онучка моя. Їй зараз вже 26, у неї вже своє дитя є.
Війна – це страх. Страшно, коли ти лежиш під деревом, а стріляють ці «гради». 2014-2015 роки – страшне, що тут коїлося! Горіли будинки. Ми сиділи в погребі майже два роки. Зараз теж трохи стріляли, але вже не так, як у 14-15-му. Це був страх Господній.
Дочка дуже сильно боялася, тряслася вся, коли сиділи в підвалах. У метрах п’яти від підвалу снаряд упав, вибухнув. Я думала, закидають нас тут живцем, якщо залишимося жити. Це уявити не можна. Сусіда вбило, сусідку поранило.
Оглушило нас. Потрібно було, виявляється, рот відкрити, коли стріляють, а я ж не знала. Мене оглушило й заклало вуха. Лікарі сказали – контузія, відійде з часом, тільки треба не нервувати. Ну скажіть, будь ласка, як у моєму житті не нервувати? Ось так і живемо.
Онучка Єлизавета, 14 років:
3 червня 2015 року був обстріл, тривав годин шість, по-моєму. Це був найстрашніший обстріл у нашій місцевості.
Недалеко від нашого селища є будівля, там бомбосховище. І багато людей туди побігло, щоб сховатися. Після цього обстрілу багато будинків було зруйновано, багато людей повмирали.
У нас 4 червня мав бути випускний із четвертого класу. Звісно, він не відбувся, тому що 3 червня обстріляли нашу школу.
У нас, взагалі-то, раніше в кожному будинку були заселені люди. Але зараз через війну порозбивали багато будинків, люди виїхали. До війни я могла вийти, і в мене були поруч друзі, можна було погуляти, а зараз треба йти на іншу вулицю або ще далі, щоб зустріти друзів.
Бабуся:
Мені 66, а їй 14 років. Ну, звісно: «Бабусю, що ти там розумієш?» Починаєш їй пояснювати – вона розуміє, вона — доросла дівчинка. Різниця велика дуже, 50 років різниці. Звичайно, їм би матір потрібна. Але якщо її немає, то куди ж подітися? Це ж мої онучки, моя кров.
Онучка не дає мені нудьгувати ні на секунду, навіть уночі. Ось тому я живу та тримаюся, знаю, що мені треба жити, поки не підростуть діти. А тоді вже... Я в Бога прошу років 10 хоча б, щоб мені дав Бог.
Вона маленька, спить зі мною, тому що, коли стріляли, ми боялися її класти окремо. Думала, собою накрию її. А тепер вона вже й не спить сама, боїться. Тепер уже звикла спати зі мною. Тому я думаю, якщо стрілятимуть, якщо сипатиметься скло, я її так укрию собою, маленьку, і все.