Мені 41 рік, у мене четверо дітей і вже є онука, якій пів року. До війни ми проживали в Оріхівському районі, село Василівське. Коли почалася війна, ми були в Херсонській області. Пів року були в окупації. Потім виїхали до Польщі, а зараз живемо в Запоріжжі.

24 лютого ми бачили, як йдуть танки з російськими прапорами. І бачили, як підривали Каховку. Пів року було дуже тяжко. Навіть було таке, що не було чим дітей годувати.

Найстрашніше - як розстрілювали людей в селах. Приїжджали кадирівці і розстрілювали людей.

Ми виїжджали через Василівку своєю машиною з двома дітьми. Три доби стояли на розбитій заправці в серпні, спали в машині. Було дуже страшно, не було води, їжі. Тяжко виїжджали. Коли ми виїхали і побачили українські прапори і наших хлопців, це найкраще, що взагалі було.

Оріхів розбомбили повністю - немає ні житла, нічого. Всі залишилися без домівок, ні в кого немає де жити: ні у нас, ні у брата, ні в сестри. 

Сину маленькому вісім років – йому найтяжче було. Йому було дуже погано: він виривав волосся, не спав, ховався під ліжко. Ми з ним ходили до психолога, і йому стало трішки краще.

Хотілось би, щоб цієї війни не було. Дуже багато чого змінилося. Ми жили, працювали, виховували дітей. А зараз залишилися без нічого.