Сім’я з двома доньками не могла більше залишатись в окупації, бо російські солдати поводились нахабно і брутально. Розлад емоційного стану дівчат позначився на здоров’ї

Мені 39 років. Я з Бельмакського району. Все життя прожила в Україні, тут народилась і виросла. Маю чоловіка і двох дітей. Зараз переїхала і працюю у лікарні.

Запам’ятався страх, коли росіяни йшли по вулиці з автоматами і вибивали двері у сусідів. По балці їхали танки, а по вулиці - БТРи, їх було дуже-дуже багато. Ми з дітьми були вдома, орки били по дверях. Діти почали кричати, коли вони сунули мені в ноги автомат. Я їм говорила: «Що ви лякаєте дітей?» 

Ми боялись вийти з дому, зашторювали вікна не лише шторами, а й шпалерами, щоб світло не пробивалось. Коли темніло, сиділи у хаті, як миші. Навіть коли виходили в магазин чи провідати батьків, навіть телефони з собою не брали, бо окупанти ловили і перевіряли телефони.

Ціни шалені були у магазині. Цукерки, які коштували 40 гривень, стали 300 гривень. Ковбаса з 60 гривень підскочила до 400. Я дітям шматочок купила - вони на ту ковбасу накинулись, з’їли із задоволенням, і цукерки ділили. Одна донька може з’їсти все за раз, а одна - приховати і потім їсти. Зараз це здається смішним, а тоді було зовсім не смішно.

Окупанти робили, що хотіли. П’яні гуляли по селу, вибивали двері, обстрілювали магазини. Підчепили трос до БТР і до дверей, вирвали їх і забрали з магазину все, що хотіли. Вони відчували себе господарями, ми для них – ніхто, як ті мурахи. Зрозуміло, що вони герої, бо в руках автомати. Ми нічого не могли вдіяти. 

Коли ми виїхали з окупованої території в Україну і побачили наших хлопців, ото була радість! Нас обіймали, давали дітям цукерки, ми бачили своїх, а не чужих. 

Ми вирішили виїжджати, коли орки почали ходити по домівках і хапати дівчат. А у нас дві доньки. Чоловік приїхав, забрав нас. Сказав, що потрібно виїжджати, бо  щось страшне коїться. Орки залазили через вікна, було страшно випустити дітей на вулицю ввечері. Дітям потрібно навчатись, а навчання ніякого немає і не буде, а час іде. Там не залишалось ніяких можливостей для розвитку дітей.  

Люди сиділи, як миші, а як стемніє, боялись виходити з хати. Люди пересувались не по одному, а групами, в магазин по одному не ходили, а чоловік по п’ять-шість - збирались і пішли із сусідами чи родичами. Ти йдеш, а він їде і наводить на тебе кулемет. Ти ж не знаєш, що у нього в голові - може, він п’яний. Розстріляє людей, і йому за це нічого не буде. 

Дорога була дуже тяжка. Ми проїхали дев’ять російських блокпостів. Якщо раніше до Запоріжжя доїжджали за дві години, то ми їхали вісім. На кожному блокпості у нас перевіряли всі речі, чоловіка роздягали наголо. У старшої дочки забрали телефон, бо він їм сподобався: він був новий, нещодавно подарували їй на день народження. Перевіряли телефони. 

Їхала з села колона і йшов обстріл. Біля нас підірвався танк – дитина перелякалась. Наше авто зносило вибуховою хвилею, коли ми проїжджали Комишуваху. Там так сильно гепало, що машини кидало по всій дорозі. Наша колона розсипалась: одні заїхали в посадку, інші відстали і сиділи десь в бомбосховищі. 

Неприємним було те, що попався один з Донецька, з «ДНР». Він страшні речі розповідав про українців: що вони ґвалтують дівчат, задувають піною в різні місця. А я стояла, стиснувши кулаки. 

Хотілось його вдарити, щось таке зробити, але розуміла, що потрібно мовчати, бо якщо йому щось сказати, то прострелить нам ноги. Це було дуже страшно. Хотів забрати у дитини телефон, потім побачив фото, на якому виднівся український прапор - і почалось: «Ти сепаратистка, у тебе друзі - молоді хлопці». Таку маячню говорив,  що я навіть не хочу це згадувати. 

Це вже зараз діти трохи відійшли, спочатку постійно плакали. У меншої з’явилась алергія на руках, почало сильно випадати волосся – під час обстрілів вона сильно злякалась. У дітей порушений емоційний стан. Зараз вже пройшло трохи часу і все затихло, а спочатку доньки боялись спати самі.

Дуже хочеться додому. Хоч ми в Україні, але не вдома. Там залишився наш будинок, батьки, рідні. Чекаємо на перемогу.