Сєдих Аліна, 15 років, Новоастраханський ліцей.

«Україна – це держава, яка протягом усієї своєї історії боролася за волю, за щастя, за незалежність».

Війна – це одне з найстрашніших явищ людства. Війна забирає неймовірну кількість життів, змінює свідомість людей. Я ніколи не могла уявити, що зустріну війну на порозі свого дитинства.

Зруйновані будинки, звуки пострілів, сльози, плач та неймовірна кількість загиблих.

Я народилась у місті Попасній Луганської області. Для мене війна почалась у травні 2014 року, коли я закінчувала другий клас. Про війну з дитинства мені розповідала мама, читала книжки. Я навіть не могла уявити, що війну я побачу на власні очі.

Навесні, йдучи на роботу, мама пояснювала мені, що у випадку обстрілу треба лягати на підлогу або стояти під стіною.

Навчила, що виходячи зі школи, потрібно дуже швидко йди додому і чекати на її прихід. Одного разу, коли я прийшла зі школи, почався обстріл. Я залізла під стіл, чекала, доки мама прийде з роботи.

Останній дзвоник по закінченні другого класу тривав 15 хвилин, тому що поблизу йшли бої.

Тому вже мама з татом вирішили, що знаходитися там небезпечно.

Ми з татом і сестрою поїхали звідти, мама залишилась у місті. Протягом місяця моя мама жила у підвалах. З сусідами навчилася за звуками пострілів розрізняти типи снарядів. Зрозуміла, що людина може адаптуватися до життя під час війни і як важливо триматися разом, щоб вижити.  Коли мама зрозуміла, що далі вже не можна залишатися і далі буде тільки гірше, вирішила їхати до мене.

Шлях мами до мене був нелегким і моторошним. Виїхати з міста вже було не можливо, тому довелося йти пішки. Півтори доби минуло, коли вона дісталася до міста, звідки змогла потягом приїхати до мене.

Особливо дісталося нашому місту в лютому 2015 року. Образливо те, що зруйновано долі багатьох людей, наших знайомих, зруйновано багато житла. Цей жах триває до сьогодні. 

Ми не повернулися додому і вже ніколи не повернемося. Ми більше ніколи не будемо жити, як раніше, всі разом, всі знайомі, друзі, сусіди і навіть моя родина.

Всі роз’їхалися по різних містах, тому що постійні постріли та життя у підвалах нікому не може сподобатись.

Мій тато, мої сестри і брати, мої бабусі – всі живуть в абсолютно різних містах на доволі великій відстані від нас з мамою. Іноді навіть дико розуміти – щоби сходити в гості до бабусі, треба переїхати сотні кілометрів. Що ніколи не буде такого, як було раніше, а найстрашніше – що не можливо повернути час назад і все виправити.

Я більше ніколи не переступлю поріг своєї школи, не зможу прожити своє життя до сьогоднішнього дня там, серед своїх найрідніших у найріднішому до болі місті.

Я не можу без сліз на очах зайти до своєї квартири, тому що в ній царить атмосфера переляку, страху і відчаю, болі і переживань.

Я хотіла б, щоб мир став знову панувати якомога скоріше. Щоб зникли всі ганебні явища, такі як кровопролиття. Життя у нас лише одне, воно не повториться. Ніхто не має права забирати життя іншого.

Хочу, щоб на наших землях знову панувала радість, знову почався відлік щасливих років життя. Щоб сміх у кожній хаті перевершував гучний гомін сліз, щоб ніхто ніколи не знав, що таке війна.

Добре жити там, де є любов і взаєморозуміння, де чути сміх щасливих людей.

А що залишається робити нам, усім людям, які це бачили, яких не запитували, чи хочуть вони залишати свої домівки, в які багато хто так і не повернувся. Сучасне становище гостро ставить перед нами цю довічну проблему.

Ми живемо й не знаємо, що буде завтра. А скільки молодих, нікому нічого не винних хлопців загинуло за нашу волю. Скільки батьків, братів, синів і друзів пішли воювати, і немає жодної гарантії, що вони повернуться додому живими й здоровими. Ці люди стоять на варті миру та спокою.

Зараз моє серце сповнює смуток і вдячність. Я дуже вдячна їм, нашим хлопцям, нашим солдатам, які захищають Україну. Вони гідні називатися героями! Десь у глибинах моєї душі не згасає надія, що закінчиться війна, що знов запанує мир. І нехай буде так!